Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 43

— Сучасник вам потрібний? Особливий? Це навіщо ж? На роботу брати? Немає таких. У мене особливих тут немає. Є звичайні. Багато їх є. Але не відпущу. Що? Для науки? А ми хіба не для науки оце робимо? Штучний білок! Чули про таке? Отож, Що? Познайомитися хочете. Це можна.

Біля нового корпусу бриґада сплітала з товстих залізних дротин щось подібне до величезних казанів. Виконроб пояснив нам, що їх покладуть в опалубок і заллють бетоном. А тоді сюди завантажуватимуть подрібнені рослини, з яких вироблятимуть білок.

— Олесю! — гукнув виконроб.

— Зараз.

Ми не побачили, хто відповідав, бо Олесь навіть не підвів голови.

Якимсь особливим приладом робітники легко згинали металеві прути, переплітали їх, вивіряли шабльонами. Олесь щось не дуже поспішав до нас. Це мені сподобалося.

— Уявляєте, — білок ми добуватимемо з очерету, ситнягу, бур’яну, тирси, трісок. Уявляєте? Хемія даватиме корми. Коли ви хочете знати, це завод майбутнього. Я сам дуже цікавлюся наукою. Аякже! Колись буде так, що й кропива піде в діло. А ви думаєте, що коли людей на Землі буде десятків два мільярдів, то вона їх прогодує, Земля наша? Тоді такі заводи для людей будуватимуть. Хемія все дасть людині. Олесю, та йди вже сюди.

Олесь нарешті прийшов. Він витер спітніле чоло, привітався і не без іронії запитав:

— З газети? — Його карі очі сміялися. — Коли з газети, то доведеться зачекати. Справи. — Він поглянув праворуч і вигукнув: —Ванько, ти що, з глузду з’їхав? Бери четвертий шабльон, а той кинь. — Потім до нас: —Ну, то як? Згодні? Розумієте, справи такі, що ніяк не маю часу.

Я дуже коротко розповів про мету нашого приходу.

— Вам потрібний зразковий сучасник? Я не гожий. — Він розмовляв з нами, а дивився туди, де працювала бригада. — Петре, та кинь ти той кінець. Заходь праворуч. Там берися вивершувати. — Потім він поглянув на Прюста і сказав: —Не маю часу зараз послужити для науки. Ось як завод закінчимо, тоді, будь ласка. Тоді можу для науки. Або ні, як завод закінчимо, то я ще маю захищати диплом. А вже тоді, мабуть, буде час. До побачення. Гришо, — вже відходячи від нас, вигукнув Олесь, — миттю біжи в комору та скажи, щоб дріт везли калібровий. А не везтимуть, то комірника за галстука тягни сюди. Ми з нього арматуру гнути будемо.

Олесь пішов. Ми розгублено дивилися йому вслід.

— Бачили, який? Мука з ним. Обирають на конференцію передовиків. Інший би радів та їхав — все одно середній заробіток нараховують, нічого людина не втрачає, а слава яка їй! Так Олесь не їде. Каже: «Завод закінчимо будувати, тоді поїду. А зараз не засідати, не прославляти один одного треба, а працювати». Отакий! Або на профспілкову конференцію обрали делеґатом. Не поїхав. Каже: «Профспілка повинна дбати, щоб швидше завод здати. Там балачки, а тут робота». Он як! Так вам ще треба передову дівчину! Передових дівчат у нас багато. Дуже багато. Беріть! Віддам!