Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 27
Віктор Григорович Безорудько
— Учора? — вдавано здивувався я. — Учора місяця не було.
— Шкода, — вона з докором поглянула на мене і додала: —Коли ви кинете свого Капусту? Вже всі поїхали, лишився тільки Прюст.
— О, Дусю, ви найкраща дівчина в світі, бо зараз рятуєте мене від самогубства. Краще пірнути у вічну темряву, ніж у лещата Капустяного дивана. Ведіть мене до кімнати.
— Ви хочете самі жити чи з Прюстом?
— Звичайно, з Прюстом. Може, я в нього позичу трохи геніяльности. Хочу до Прюста.
Ми з Дусею підійшли до дверей, на яких стояла цифра шість.
— Тут, — сказала Дуся. — Ви довго в нас будете?
— Мила моя Дусю, я буду рівно стільки, скільки потрібно, щоб з мого нещасного серця лишилися тільки скалки. Потім я все життя збиратиму їх.
Прюст писав. Коли я зайшов до кімнати, він поглянув на мене таким поглядом, ніби я був прозорою рідиною в колбі. Той погляд пройшов крізь мене, стіну, нашу землю, крізь усі плянети соняшної системи. Прюст писав. Він нічого не помічав. Він був зараз схожий трохи на святого, трохи на божевільного. (Зважте: автор ніколи не бачив святого і божевільного. Він міг щось переплутати). Я привітався. Він не відповів. Для нього зараз не існувало іншого світу, ніж той, який буяє в його уяві. Погляд Прюста зупинився на моїх черевиках. Він дивився на них і усміхався. Усмішка була м’яка, добра, навіть ніжна. Я гордий тепер за свої черевики. Може, на них він помітив не лише пилюку, а й цікавий сюжет. Чи, може, мої черевики породили в його уяві якийсь образ. Він раптом відірвав свій погляд і почав швидко писати.
— Так! Чудово! Надзвичайно! — вигукнув Прюст, повернувшися з небес на грішну землю. Він дивився на мене майже свідомим поглядом. — Надзвичайно приємно з вами познайомитися. А ви хто будете?
Я стисло розповів, хто саме буду я.
— Це добре. Мені дуже хочеться з вами поговорити. Скажіть, варто писати роман про роботів, які полетять на іншу пля-нету? Як ви гадаєте, це актуальна тема? Чи є тут проблема? Який соціяльний смисл?
— Неодмінно напишіть. Тут є все, що потрібно.
— Я теж такої думки. Надзвичайно цікаво! Головне — немає новатора і консерватора. Чомусь у всіх моїх творах вони є. Їх двоє космонавтів-роботів, а навколо них — космос. Це чудово!
— Справді. Один робот може бути стилягою. Одягніть його у вузенькі штанці —і все готове, — запропонував я.
— Так, так. А вона, його супутниця, дуже свідома. Вона його любить.
— Але не признається йому. Бо він стиляга.
— Звичайно. А потім, коли він перевиховається під впливом космічного проміння і радіяції, у них настає щасливе кохання.
— Так. Тільки тут треба ставити крапку. Щасливе кохання, це, знаєте, річ дуже така… — не закінчив я речення.
— Яка?
— Така, що її не визнають редактори видавництв. Скажуть — секс.
— Розумію.
— А секс то річ страшна. Допускається у нас у необмеженій кількості тільки в перекладній літературі Заходу.
Мені стало дуже весело від цієї розмови.
— Складну проблему ви хочете вирішити, — мовив я, — тільки ж, як казав Карась, роботи відрізняються від справжніх людей тим, що не вміють почувати. У них немає серця.