Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 26

Чотири парубчаки проводжали нас до залізничого переїзду. Потім ми вже не бачили вогників сигарет. Хлопці повернули до Чмихалівки. Чому вони не зачепили мене?

— Інко, ти мені не відповіла, кого чекала біля лісу?

— Це тебе не стосується.

— Стосується. Ти чекала Левандовського?

— У тебе поганий характер.

— Скажи про це своєму батькові.

— Він не повірить. Ти, здається, приїхав сюди писати про роботів. Навіщо ж тобі знати, кого я чекала біля лісу?

— Мене починає цікавити все, що стосується тебе.

— А ти вже пишеш свій репортаж?

— Ні. Мене з’їсть Золотий Зуб.

— Пра?

— Такого слова немає —«пра».

— Тепер буде.

Біля будинку я запитав Інку:

— Скажи, ти його чекала? Ти його кохаєш?

Інка не відповіла. Вона потиснула мені руку і пішла до свого будинку. Вона йшла, нахиливши голову. Потім зупинилася, обернулася, поглянула на мене і щось дуже тихо сказала.

— Що, Інко? Скажи…

Вона побігла і зникла.

А я стояв на місці, немов мені треба було врости в землю навіки.

Пружини дивана на ранок перетворюються на лютих вампірів, які безжалісно впиваються в мої боки. Коли я увечорі лягаю спати, пружини приймають мене, як найдорожчого гостя. Але це триває, поки сон не склепить мої очі. Десь опівночі я вже почуваю, як металеві зуби вгризаються в мої боки. Мене тоді поймають песимістичні почуття — навіщо жити на світі і піддавати себе вічним мукам? Людина вигадала диван, а він тепер поїдає людину живцем.

Тому, як тільки блисне сонце, я схоплююся на ноги і намагаюся триматися подалі від дивана. Я навіть боюся дивитися на нього.

До восьмої години ще далеко. О восьмій я йду снідати до готелю. Я витягнув бльокнота і почав думати про репортаж. Головне, треба його розпочати ударним реченням. Коли перше речення вразить Золотого Зуба, то репортаж піде.

Капуста, лежачи в ліжку, спостерігав за кожним моїм рухом. Він помацав свої котячі вусики, примружив зелені оченята і запитав:

— Пишеш?

— Думаю писати.

— Про людей, яких роблять у майстерні?

— Про них.

— Це щоб інші навчилися?

— Атож.

— Ото діла тоді підуть. Наробимо таких людей. Хай працюють. Я, наприклад, лежу собі, а він, отой роблений, замітає подвір’я. Будуть тоді люди жити. Тільки навіщо ж їх на інші пля-нети посилати? І на землі діла для них вистачить.

— А ви ніби лаяли, що людей почали робити в майстерні.

— Я? Та що ти плетеш, — Капуста навіть підвівся з ліжка, — хай роблять. Бо одно другому не завадить.

Я поклав бльокнота. На вулиці парувала земля. Ранкове сонце ще тільки-тільки торкнулося до неї несміливими пальцями, а вона запарувала. Роса обсипала ртутними кульками молоду траву. У лісі пташки розповідали одна одній про те, що ось настав новий чудовий день життя. Ніяких підстав для смутку немає.

Дуся стояла на східцях готелю і дивилася на мене.

— Доброго ранку! Ви дуже гарні на ранковому сонці, —сказав я.

Дуся засміялася і затулила рота рукою. Стріли Амура чомусь не летіли в моє серце.

— Цілком можливо, що під проміннями місяця дівчата бувають ще кращими. Але я в цьому не переконався.

— Хіба вчора не було місячно? — запитала Дуся. Вона не сміялася. А мені так подобається, як вона затуляється рукою.