Читать «Незвичайні історії» онлайн - страница 28

— Ви нарікаєте на долю?

— Ні, хоча в чаклунового учня доля зрадлива.

— Ви вважаєте себе учнем чаклуна?

— Як і кожен дослідник, що робить внесок у науковий прогрес.

— А чому уникаєте інтерв'ю? Із сором'язливості чи щоб не марнувати часу?

— Не втямлю, чому має бути саме одна з цих двох причин?

— Це не причини. Відмовки. Нині стільки людей уникають інтерв'ю, що мимоволі запитуєш себе: чи не епідемія це, або просто мода.

— Щодо мене, то — ні.

— Прикро визнати, але нами керує потяг до наслідування. На думку соціолога Тарде, це рушій суспільства.

— Очевидно, цей Тарде має слушність. Та я уникаю журналістів з поважнішої причини. Принаймні, як на мене.

— Назвіть її.

— Ні, не можу.

— Схоже, підкреслюючи свою брутальність, ви трохи перебільшуєте.

— Гаразд. Будемо послідовними: в світі немає чогось суттєвого. Тож я скажу: дехто хоче мене вбити.

— Отже, поки я ловив вас для інтерв'ю, ви тікали від когось?

— Саме так.

— А докази?

— Я уникаю журналістів, бо вони ще брутальніші за мене. Самі не бажаючи того, наводять на мене переслідувача.

— Схоже, якийсь неймовірний персонаж.

— Якщо вже він неймовірний, то ви просто пихаті. Кажете, ніби я зрадів вам. Чому б це мені радіти незнайомій людині?

— Мені здалося, що ви зраділи.

— Можливо, але не тому, що побачив саме вас. А тому, що це не той, інший.

— Чому ж це той, інший хоче вас убити?

— Як то кажуть, усі ми розплачуємося за власні гріхи. Спершу я працював лікарем, а вже потім зайнявся наукою. Серед моїх пацієнтів був один на прізвисько Віл. Літній високий чолов'яга, дужий, понурий, обмежений і без почуття гумору. Він сліпо покладався лише на самого себе і ще на кількох людей, серед них і на мене. А що був упертий, то за довгі роки досяг забезпеченого життя, втішатися яким йому лишилося недовго. Якось Віл нагадав мої слова, які я сказав під час першого медичного огляду: «В будь-якому становищі, навіть у безвиході, розум може знайти шпаринку для втечі». Віл додав, що коли почув це, то в ньому ожила надія.

– І ви не боїтеся дурити таку легковажну людину?

— Здається, тоді ж Віл зазначив, що безвихідь — це старість. А я відповів: «Ніщо не заважає знайти і звідти вихід». Як би там не було, я пообіцяв йому пошукати.

— Тоді чого скаржитись. Ви забагато пообіцяли.

— Отож-бо. Якось я повідомив йому, що знайшов засіб… Повірте, і тепер, після всіх тих прикрощів, які нас роз'єднали, пригадуючи обнадіяне обличчя того бідолахи, я розчулююся, аби повернути його до дійсності, я застеріг, що не випробував тих ліків навіть на тваринах. Він відповів, мовляв, ніколи чекати, можна випробувати на мені. Я став казати про можливі погані наслідки, а він запитав про те, чого я і сподівався. «Гірші за смерть?» — спитав він. Я запевнив, що ні.

– І зробили з Вола піддослідну тварину. А що, таки справді є ліки?

– І ви претендуєте на роль піддослідної тварини?