Читать «Незвичайні історії» онлайн - страница 26

— А ви б воліли, аби я розмовляв із старими? Нічого ви не розумієте, сеньйоре.

— Можливо.

— Клементіна померла 1914 року. Отож, підрахуйте, якщо спроможні. П'ятнадцять років. Чи є сенс шукати її в комусь, хто жив до її смерті?

— Ви вірите в перевтілення?

— Душа не може зникнути. Всі усвідомлюють різницю між тілом і душею. Тіло старіє. Навіть гірше — помирає.

– І ви прагнете відшукати дружину в іншій жінці?

— У дівчинці, якій рівно п'ятнадцять років. Ні більше, ні менше. Уявіть лише: скільки тих дівчат! — і лише одна з них — моя дружина. Проте, зауважте, що вона під машкарою. її важко розпізнати, а ще важче їй упізнати мене. Найкраще, якби вона пригадала, ніби бачила мене в якомусь напівзабутому сні, де я був її чоловіком… Тож я не можу гайнувати ні хвилини, як оце зараз, за теревенями з молодиком, який нічого не тямить у машині, що стоїть. Я прагну майже неможливого, однак хочу вірити, що коли ми з нею зустрінемось, то впізнаємо одне одного завдяки нашій спільній таємниці. Адже стосунки між чоловіком і жінкою такі ж неповторні, як, власне, і люди.

— Але ви казали, що вам закидали брутальну поведінку.

— Повірте, то сталося від розпачу і обурення, які годі стримати. Коли усвідомлюєш, що зустрінута людина зовсім не та, яку ти шукав. Лікар Еррера мене відразу зрозумів.

НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ

Поки він приготує мені чай (бажано б кип'яточку), перевірю, як працює магнітофон: було б прикро через неуважність або технічну несправність позбутися свідчень професора Хеккеля. Аби не гаяти даремно часу, скажу кілька слів замість вступу.

Хеккель дивовижний учений; його мало хто знає і поважають лише нечисленні відомі біологи. Він уникає журналістів, це я можу засвідчити особисто. Коли секретар нашої редакції в Буенос-Айресі доручив мені взяти інтерв'ю у професора, я цілий рік ганявся за ним по всій Європі.

Сьогодні ввечері я виїхав із Женеви, переконавшись, що професора там нема і що остаточно втратив його слід. Я проминув Бріге, дістався гірського путівця, де з сутінками мене й захопила завірюха. Зненацька ліворуч я помітив вогники. А прочитавши оголошення «Тут можна придбати ланцюги», я зупинив машину.

Ланцюги мені продав якийсь чолов'яга, що стояв у дверях бару. Попросивши його начепити ланцюги на колеса, я зайшов до бару випити чарку горілки й таблетку аспірину, бо відчував жар. Та ще боліли горло й голова, словом, починався грип. Біля стойки я роззирнувся і побачив довкола завсідників — місцевих селян, які скоса позирали на мене і правили теревені, час від часу вибухаючи реготом. «Ці добродії розуміються на танго», — вирішив я. Тож поцікавився у них, як краще проїхати через гори в завірюху. Всі мовчали. Пригадалися батькові розповіді про те, як наші гаучо кепкують з іноземців і при нагоді підштовхують їх до халепи. Не сподіваючись на допомогу, я, проте, пояснив:

– їхатиму дорогою від Сімплона в бік Домодоссоли й Локарно. Тоді хтось обізвався:

— Може, порадити йому, якщо занудьгує серед гір, зазирнути в Габі?

— До професорського будинку, — підхопив інший. — Там він матиме чудове товариство.