Читать «Незвичайні історії» онлайн
Адольфо Бьой Касарес
ПАЦЮК, АБО КЛЮЧ ДО ПОВЕДІНКИ
1. Понеділок
— Щодо мене, то я волів би зовсім не виходити з дому, — зазначив професор.
Він мав прізвище Мелвіл, і багато хто називав його капітаном, маючи на оці не фах, а звичку накульгувати заскленим коридором свого швейцарського будиночка над морем, мов отой пірат на капітанському містку. Хоч і старий, він був так само спритний, попри скалічену ногу в ортопедичному черевикові — худорлявий, високочолий, з густою сивою чуприною, завжди ретельно поголений, з незмінною краваткою а ля Вальєр. Ця краватка й густа чуприна робили його схожим на митця дев'ятнадцятого сторіччя.
— Насмілюсь зауважити, сеньйоре, що недовгі прогулянки ще нікому не шкодили, — озвався студент.
Його звали Ругероні. Молодий, спортивного вигляду, рудоволосий і веснянкуватий, з випнутими щелепами; погано стулені губи не закривали зубів.
Він брав уроки з предметів, що їх мусив перескладати абиякий студент, але професор відчував до нього прихильність. Якось, не змовляючись, вони від стосунків професора й студента перейшли до інших — учителя і учня.
— А навіщо виходити? — запитав учитель. — Дні такі короткі, що ледь устигаєш поміркувати, почитати, пограти на фісгармонії.
— Бачте, сеньйоре, сусіди можуть торочити, ніби вам щось поробилося. Чи постарішали.
— Мене їхні балачки на обходять.
— Але страждатиме ваше самолюбство.
— Мені воно не властиве.
— А я — навпаки, маю його над міру. Та й хіба досягне юнак чогось у житті без самолюбства і гордощів?
— То чому б вам, сеньйоре Ругероні, не виявити хоч дещицю їх у навчанні? — зичливо всміхнувся вчитель. — Аж не віриться, що саме цього вам бракувало на іспитах.
— Якось ви самі казали, що іспити й лекції небагато важать. Я прагну навчитися міркувати.
— Що ж, у цьому, певно, ви маєте слушність. Життя коротке, і не слід гайнувати часу. Тепер ви розумієте, чому я не виходжу? У мене тут є все. Чудовий будинок, і розташований вдало. Коли ж хочу перепочити, просто визираю у вікно. З ось цього, навпроти, скажімо, бачу море й мрію про кораблі та мандри. Уявні мандри найприємніші, бо позбавлені клопоту. Якщо ж визираю в те, дальнє вікно, то вдихаю соснові пахощі.
— Що це? Чуєте? — раптом прошепотів Ругероні.
Запалу тишу порушувало виразне скреготіння зубів, що гризли дерево.
— Все на світі має свої вади, — пояснив учитель. — Вада цього будинку — пацюк.
Ругероні кинув погляд на гладеньку стелю і поцікавився:
— Він на другому поверсі?
— Можливо.
— А ви не пробували наставити пастку?
— Марно.
— Мене чомусь дратує це шарудіння.
— Мене також, — визнав учитель. — Та, на щастя, ми чуємо тільки шарудіння і не відчуваємо смороду.
Ругероні поглянув на годинник і заквапився:
— Мені вже час бігти. Маріса зачекалася.
2. Вівторок
Щойно вони розпочали урок, як почулося знайоме порипування дерева. Як і напередодні, хіба що трохи виразніше. Цього разу рипіння долинало з сусідньої кімнати.
Ругероні зазначив:
— Нізащо б не подумав, що це пацюк. Певно, чималий.
— Величезний.
— Ви його бачили?
— Ні, не бачив.
— Звідки ж тоді знаєте?