Читать «Народження країни. Від краюдо держави. Назва, символіка, територія і кордон України» онлайн - страница 57

Уявлені «батьками» своїх націй, Україна і Польща могли мирно співіснувати у віртуальному просторі романтичних фантазій, однак дуже скоро історія дала можливість обом народам реалізувати задумане на практиці. Це означало тільки одне — територіальний конфлікт, війну і пошук компромісів.

Світова війна

Польський та український національні рухи активізувалися з початком Першої світової війни (1914—1918). Сторонами глобального конфлікту виступили Антанта (Росія, Франція, Велика Британія) та Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина). Пізніше лави суперників поповнилися новими гравцями. Для України та Польщі перебування у ворожих імперіях означало братовбивчий конфлікт, але водночас і надію на здобуття незалежності за допомогою однієї з ворожих коаліцій. Цьому сприяло намагання Антанти та Центральних держав використовувати національне питання на свою користь: щоб дестабілізувати військово-політичну ситуацію в країнах супротивника.

Польське питання використовували у своїх цілях обидві коаліції. Центральні держави обіцяли полякам відновлення державності на території Конгресувки з перспективою приєднання інших (зокрема, українських) територій Російської імперії. Ішлося про території колишньої Речі Посполитої між Західним Бугом і Дніпром, які не увійшли до Конгресувки 1815 р. (Литва, Білорусія, Правобережна Україна); їх поляки називали «землями забраними» (Ziemie Zabrane). Крім того, полонофільські кола Габсбурзького дому, передусім ерцгерцог Карл Штефан, розглядали можливість створення на відвойованих російських територіях польського коронного краю Австрії, з перспективою його об’єднання з Галичиною (т. зв. «австро-польське рішення»). На початковому етапі війни сподівання на Австро-Угорщину покладав лідер Польської соціалістичної партії (ПСП) Юзеф Пілсудський. Він зайнявся організацією Польських легіонів у складі австрійської армії для війни з Росією.

Інша частина польських кіл, передусім Національно-демократична партія («ендеки»), орієнтувалася на перемогу Антанти, зокрема Російської імперії. Вони сподівалися, що після перемоги над Віднем та Берліном Петроград відновить автономію Царства Польського і розширить його територію за рахунок Галичини та історичних польських земель зі складу Німеччини. З відповідними запевненнями 9 серпня 1914 р. до поляків звернувся з маніфестом великий князь Микола Миколайович. Росія також створювала польські військові формування. Детальні плани щодо післявоєнної реорганізації захоплених земель розробляв міністр закордонних справ Росії Сергій Сазонов.

У цілому плани Сазонова відповідали очікуванням ендеків, але Східна Галичина та Холмщина мали бути суто російськими. Східну Галичину Петроград розглядав як «Зарубіжну Русь», возз’єднання якої з Росією вважалося продовженням справи «збирання російських земель», розпочатої ще великими князями московськими. У своїх планах Росія спиралася на галицьких москвофілів. У серпні 1914 р. вони створили в Києві Карпато-руський визвольний комітет, який мав займатися пропагандою і всіляко сприяти росіянам у Галичині. Москвофіли вважали всіх українців — і галицьких, і наддніпрянських — гілкою триєдиного російського народу «від Карпат до Камчатки». Представники українських політичних партій в Російській імперії переважно зайняли проросійську позицію у війні, незважаючи на те, що керівництво Російської імперії заперечувало саме існування окремої української нації. Вплив української діаспори в інших країнах Антанти на той час ще був незначним.