Читать «Народження країни. Від краюдо держави. Назва, символіка, територія і кордон України» онлайн - страница 42

На 1840-ві рр. «Малоросія» витісняє «Україну» як регіональну назву, а остання натомість набула нового, широкого романтично-національного звучання. Основні зусилля тут доклали (вже в Києві) Михайло Максимович та кирило-мефодіївські братчики — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. Подальше історичне та географічне окреслення України припаде на другу половину XIX ст., коли в цьому візьмуть участь колишні «братчики» вже в петербурзькому часописі «Основа» (1861—1862), інтелігентські просвітницькі гуртки Громади, і водночас посилиться український рух у підавстрійській Галичині. На кінець XIX ст. ідеологічна українськість почне долати архаїчні регіональні ідентичності Галицької Русі й русинства. Етнографічні, лінгвістичні та статистичні дослідження дозволять сформулювати та візуально окреслити ту «Україну», яку ми знаємо. Часового виміру їй надасть «Історія України-Руси» Михайла Грушевського (з 1898), і на межі XIX—XX ст. модерні академічні часово-просторові концепти чи виміри України нарешті «зімкнуться» в єдиний континуум. Застосування ж цих здобутків з політичною метою — лишалося справою для нового століття.

* * *

Отже, як згадувалося раніше, у міру розвитку етнографічних знань у середині XIX ст. попередні політико-адміністративні або загально-географічні карти починають доповнюватися етнографічними. Це врешті дозволило наново окреслити ті території, які були заселені українцями, і сформулювати в останній третині XIX ст. поняття «українські землі». Останні виразно виходили за межі вузько-регіональної Малоросії та старих історичних уявлень про «локальну Україну» на Наддніпрянщині, ставши, як сказали б сьогодні, «українською етномовною територією». Але на підставі чого створювалися ці нові карти? Адже уявлення про «національності» або «племена» лише усталювалися в науці. Трохи далі після романтично-національних зацікавлень та вправ зі збирання фольклору треба було виробити критерії, як чітко відрізнити малоросів-русинів-українців від росіян, поляків чи білорусів.

З одного боку, в Росії офіційно вважалося, що великороси, малороси і білоруси — лише «племена російського народу» і, з огляду на це, їх розрізняти взагалі немає необхідності. А от поляки з цього обраного православного східнослов’янського кола виразно випадали. Обшири ж територіальних претензій сепаратистського польського руху часто зазіхали на ті спільноти, які могли вважатися Петербургом «ісконно російськими людьми», — але це принаймні треба було комусь довести, оскільки самі ці «ісконні росіяни» були неписьменними білоруськими та українськими селянами-кріпаками.

Спочатку найочевиднішим критерієм, як відрізнити поляків від східних слов’ян, була конфесійна ознака, але доволі швидко стало зрозуміло, що частина білорусів та малорусів є католиками або колишніми уніатами (в Російській імперії ця конфесія була остаточно заборонена Миколою І 1839 р., а її вірні обернені на православних). Не підходив цей критерій і для Галичини, де місцеві русини не були ні поляками, ні православними. Тому в середині XIX ст. симпатії учених чимраз більше схиляються до мовного критерію і географія у нас починає дедалі більше вступати в поле етнографії та мовознавства.