Читать «Намір» онлайн - страница 112

ЗАВДАННЯ: забрати в інших свої спогади, повернувши їм їхні. Тоді стане видно, хто ми є насправді, «згадаємо» себе.

На словах просто, а на ділі – прірва роботи. Адже йдеться про всіх-всіх людей, з котрими я коли-небудь мав справу. Нагадаю, за підрахунками Гоци Драли, в середньої людини до середини життя назбирується приблизно тисяча знайомих, але основна маса чужої пам’яті належить не більше ніж сотні.

Уже в перші тижні такого очищення важко було не помітити, наскільки побільшало місця в борткаюті. Відчув, як із грудей звалився камінь, а я опрацював щойно чоловік із двадцять.

Для світу моя пурифікація теж не минала безслідно. Якось я заглянув до Шелепилихи по молоко, а вона перелякалася, думала, що то злодій заліз до хати. Сусідка довго не вірила, що я вже півроку живу в баби Віри Галушки і що я внук шанованого професора Галушки, земля йому пухом. Нарешті, коли я заспокоїв її, Шелепилиха вдала, буцім повірила. А насправді – ні.

Усе, що я зробив – це тільки вичистив сусідку з пам’яті, віддав їй все, що пам’ятав про неї, а собі забрав те, що вона пам’ятала про мене. І вона начисто забула, що двічі на тиждень я купляю в неї молоко. Шелепилиху я обробив одною з перших, і той факт, що вона мене забула, дуже втішив. Значить, не даремно.

Гагарін, перед тим як відійти «у світло», теж проробив подібну процедуру. Він вчинив усе настільки ретельно, що про нього зовсім забули. Кому, як не мені, знати, як легко вигадає псевдопам’ять якусь небилицю, щоби покрити всі незростайки. Про Гагаріна забули – забудуть і про мене. У тому часі й місці, де існує «Відкрите кафе», ніхто більше ніколи не згадає і навіть не повірить, що з ними працювали такі особи. Тепер в історії кафе для нас просто немає місця: я витягнув себе з їхньої кафешної пам’яті. Псевдопам’ять працівників, наче герметик, заповнить усі шпари, які віднаходить логіка.

І так людина за людиною, вдих за видихом, вдих за видихом.

Залишалася одна, чи не остання змінна, яку потрібно було винести за дужки. А саме – якимось чином зробити завершальний пас рукою. Змахнути свою пилюку з речей цього світу. Вчинити магію – зробити так, аби світ сам стер мене зі своєї пам’яті. Так, щоби мене просто не стало для всіх і вся – ніби я просто помер. Ніби земля проковтнула мене.

Або наче я відлетів у космос.

Що менше лишалося під шкірою чужих спогадів, то легше відкривалися дороги «в світи». То краще я розумів, що таке наша Планета і чому вона для Людини – ВCЕ, в повному значенні цього слова. Я припинив затяжну війну між собою і Природою, і врешті ми опинилися по один бік барикад.

І мені стало смішно, що люди так нападають на Планету, ніби мухи на слона, несучи бруд і сморід неприйняття. Але цього вже точно нікому не поясниш.

Раніше я не знав, що є речі, котрих не поясниш іншим.

7

Чорнотроп – це особлива пора осені, останні два тижні перед снігом. Це виняткова пора, чорнотроп. Це магічний час. Точно так само, як пізні сутінки – найсильніша пора дня, чорнотроп – найсильніша пора року, особливо у наших широтах.