Читать «Намір» онлайн - страница 110

Іноді я думав: а що, як не було жодного кафе? Що, коли то дійсно важка форма розщеплення особистості? Надто незвично, штучно звучать ці імена: Гоца Драла, Юра Гагарін… Може, я їх вигадав? Імена, місця немов насміхалися з мене, дзеркалячись одне від одного. Старша за мене дівчина, схожа на сестру, і чоловік, якого я обожнював, схожий на мого брата. Юра Гагарін у кафе і портрет космонавта Гагаріна у дідовій кімнаті. Юрович, дідів товариш Юрко… Я не вловлював зв’язків, але я передчував їх. Ніби всі речі та події тамтого життя в неявному вигляді присутні просто тут, потрібно тільки змінити погляд, щоби побачити це.

«Менші» спогади стосовно мене видаються вигадками, постатями зі снів. Щодо вищих пам’ятей я теж – тільки «гра світла й тіні». Тримаючи на контролі цю відносність, я мав шанс жити, а помираючи – не шкодувати.

Це і робить людину вільною, але часом від цього на серці не легшає.

3

Поки баба доживала дні, подорожі в пам’ять не припинялися.

Із далеких далей я повертався на теплі місця в Хоботне, вклинювався в людський потік часу і продовжував жити, мов ніхто нічого, вважаючи себе Петром П’яточкіним, хоч, напевне, це й не так. Поки я живий – я вільний, і мені однаково, як мене звати і звідки я родом. Хемінгуей казав, що людину можна знищити, але здолати її неможливо. Я можу не мати форми, імені, але, поки я живий, я є. Цього досить.

4

Часто, особливо на перших порах, коли я повертався «зі світів» на Землю, в Хоботне, в мене виникала так звана «псевдопам’ять». Це були своєрідні фантазії, на які я натикався, коли намагався навести лад у хронології подій. Адже те, що зрозуміле для тіла, незбагненне для розуму. Розуму спокійніше вірити у вигадку, ніж прийняти несамовиту правду.

Фантазії пояснювали мені, як події (в яких я насправді участі не брав) відбувалися до мого щезання з поля Землі, а також після повернення, так щоби дебет сходився з кредитом – причини відповідали наслідкам. Простіше кажучи, псевдопам’ять намагалася задурити мені голову, на ходу вигадуючи банальні сюжети.

Вірити у вигадки легше – це ні до чого не зобов’язує. Докопування до дійсності завжди накладає відповідальність за викопане. Що більше накопав, то більша відповідальність. Якщо претендуєш бути – прийми за те відповідальність.

А щодо псевдопам’яті, то там зразу видно, де діло білими нитками шито.

Розум узагалі слабо вірив у мої переміщення, мовляв, сновидіння, візії абощо. Але тілу, котре зазнавало всіх «приваб» телепортухи на власній шкурі, начхати на розум. Воно робило свою справу і залишало розум перед купою протиріч та нестиковок. Наприклад, треба розуму пояснити, як я опинився відразу після «сну» про світ скель вночі серед хоботинського лісу. І він розумує: «Ну, хлопець впав у забуття і уві сні, старанно одягнувши за звичкою польову одежину, забрів ген сюди».

«Чому ж тоді, – питаю в мудрагеля, – у хлопця свіжонапастовані черевики?»