Читать «Намір» онлайн - страница 114
Любко Дереш
З цієї нагоди я вирішив розморозити холодильник. Увесь провіант переніс у комору – там було майже так, як надворі, в сенсі температури. Баба стогнала на ліжку. Останніми днями в неї траплялися приступи марення. З сусідньої кімнати я чув, як вона собі мугиче. Я підходив, цікавився, що вона бачить. Чи хто до неї приходить, бува. Але вона не відповідала. Десь надвечір на кілька годин баба ставала більш ясною, а потім, уже на ніч, знову бралася маячити.
Хвилини ясності ми за традицією використовували для «дивилки». Ми називали це «дивилкою», бо все, що потрібно для гри – дивитися іншій людині в очі. Згідно з вигаданою мною легендою, в давнину люди дивилися одне одному в очі так довго, поки один із них не втрачав свідомості, а другий не відправлявся в мандри чужою головою. Я садовив бабу на ліжку, підкладав їй під спину величезну подушку і сідав навпроти. Наші погляди впиралися один в одного, і ми змагалися, хто кого.
Тут нема більше про що розповідати, бо ця гра не для слів, а для очей. Елементарно не знаю, як пояснити цю глибину порозуміння, котра виникає після «дивилки». Здається, ти вже не зможеш приховати у своїй душі нічого і ніколи. Коли я дивився в очі старої, я бачив не її душу, а свою – зі всіма хитрощами й недомовками, які раніше навіть не думав зрадити бодай собі самому.
Баба шукала в моєму погляді життя, шукала стійкості перед затьмаренням. Я в її очах хотів уловити спалахи того, що розкриває секрети. Того, чим усе закінчується.
Сиділи, задивлялися одне одному в очі до тих пір, поки склера не починала пекти перцем. Ми були великими фанатами «дивилки». Щось було у цій грі.
У ті березневі полудні баба хапалася за «дивилку» як за останній шанс побути живою. Здавалося, що рогівка просто випаровує сльози з поверхні, як розпечена бритванка. Після таких сеансів у мене німіло чоло. Очі ще довго світилися – це надмірне тепло відчувалось повіками зсередини.
Увечері, як звичайно, я повертався до викидання чужої пам’яті.
2
Баба збиралася скапуститись – по ній це було видно, тож я мусив щось придумати з електрикою. Відійде небога, а світла не буде – як будемо парастас правити?
Одягнувся потепліше й пішов у місто. Зимою доводилося ходити по трасі – всі поля в розкислому снігу. Спершу зайшов у контору електронагляду, треба було домовитися, щоби прийшов майстер, подивився до проводки.
Потім пішов на пошту, подзвонив до своїх у Мідні Буки. Нікого не було.
Почав падати сніг, спершу дрібний і мокрий, а потім усе лапатий і лапатий. Випадково натрапив на похоронне бюро. Зайшов. Поспілкувався з пузатим дядьком в окулярах, більше схожим на кравця. Мабуть, тому, що на шиї в нього був кравецький метр. Сказав майстрові, що потрібна домовина. Дядько повів мене у сусідню кімнату. Я вибрав акуратну модель із сосни. Майстер на картоні записав параметри тіла. Я сказав, що на зріст баба має метр шістдесят, хоча насправді вона ніби й нижча, але в тазі широка. Поцікавився,
