Читать «Намір» онлайн - страница 109

Тіло теж стало іншим. Торкніться коли-небудь тіла пішого мандрівника, воно скаже вам багато всякого.

Ми є тим, що ми їмо. А також тим, що п’ємо, чим дихаємо, де живемо. Існує безперервний метаболізм. З навколишнього світу людина отримує матеріал для розбудови тіла – на атомному рівні ми постійно обмінюємося із середовищем енергією і матерією. Опосередкованим чином людське тіло є виробничою функцією місця проживання:

Т= f (M),

де Т – сумарне тіло, М – сукупний вплив середовища проживання (географічне положення, екологія, продукти харчування тощо), а f – функція перетворення М на Т, процес взаємодії з навколишнім світом, життя. На хлопський розум це звучить так: людина, яка живе у певному місці, так чи інакше є тим місцем. Аналогічно і в моєму випадку. Я будував своє тіло з матеріалу світів, у яких проводив час. І хоча я виглядав так само, як і колись – дві ноги, дві руки, голова, два вуха – кров моя стала іншою. Між світом людей і мною з’явилися суто біохімічні відмінності.

15

Я був у Хоботному, глибоко в полях. Сідало сонце. То було лагідне, літнє сонце, час, коли діло йде до осені. Я бачив, як із полів відлітають один за одним бузьки. Підгинають смішні довгі ноги, змахують крильми і роблять повільні кола над полями.

Сонце заходило і малювало небо у глибокі безкраї кольори бурштину й блакиті. Небо було чистим і глибоким, як то водиться в серпні, й бузьки, курликаючи, один за одним здіймалися в повітря. Далеко ген-ген чорніли силуети старих дерев, і сухі стебла біля моїх ніг ледь-ледь ворушилися на вечірньому повітрі. І польові птахи заводили свою пісню, то один, то другий, а потім усе – тільки та мала пташина, що так високо-високо підіймається над землею і співає сама для себе, тихо-тихо.

Я дивився просто на сонце – м’яке, рожеве, земне сонце – і, мабуть, це від його світла в мене засльозилися очі. Мабуть, то було тільки сонце.

Я дякував і плакав.

Розділ ХI

Засади ракетобудування. Чорнотроп

1

Раніше я не знав, що є речі, котрих не поясниш іншим. Але все одно знову доводиться базарити за абстрактне.

2

Чи міг я надалі вважати себе тим, ким я був раніше? Чи залишався я Петром П’яточкіним?

Петро П’яточкін – тільки одна з можливостей, котра була реалізована. Того парубка з «Відкритого кафе», котрим я теж був, звали зовсім інакше. Але я до самого моменту переходу не усвідомлював, що до мене звертаються чужим іменем. Я був іншою людиною, з іншою біографією, з іншим ім’ям.

Запитується, хто ж тоді я зараз? Не знаю. Я той, хто може деколи робити вибір. І то навіть не впевнений, чи вибір справді належить мені. Я не знаю, хто я такий. Може, просто промінь, який запалює ті чи інші варіанти життів? Мабуть, що так – всього лише дотепна гра світла й тіні.