Читать «На Мармурових скелях» онлайн - страница 13

У ту першу пору ми ще майже не чули про старшого лісничого. Але дивне було одне: що дужче відчувалося безсилля й вислизала з рук дійсність, то ближче він підступав до нас. Спершу тільки доходили чутки, як, буває, глухо дає про себе знати епідемія, що лютує в далеких гаванях. Потім від уст до уст поповзли повідомлення про напади й насильство, що невдовзі мають настати, і нарешті таке почало відбуватися цілком неприховано, у всіх на очах. Як у горах густий туман віщує погоду, так і поперед старшого лісничого сунула хмара страху. Страх огортав його, і я певен, що в тому страхові треба добачити куди більшу силу, ніж у самому лісничому. Лісничий міг діяти аж під ту годину, коли все саме собою починало хитатися, — і тоді його ліси були дуже вигідні для нападу.

Піднявшись на вершину Мармурових скель, можна було побачити весь терен, на який націлилося насильство. Щоб дістатися туди, ми звичайно бралися нагору вузенькими східцями, що утворилися в скелі побіч Лампузиної кухні. Ті східці вимили дощі, і вели вони на висунуте вперед плато, з якого було видно далеко навкруги. Ми там простоювали не одну годину сонячними днями, коли скелі сяяли барвистими пасмугами, бо там, де білий, аж сліпучий мармур проточила вода, що просочувалася крізь нього, в камінь уїлися червоні та сіруваті патьоки. Зі скелі спадало величезними патлами темне пагіння плюща, а в мокрих розколинах мерехтіло сріблясте листя лунарії.

Підіймаючись, ми зачіпали ногами червоне пруття ожини й розполохували перлистих ящірок, що, як зелені вогники, тікали нагору. Там переважала добра земля, всіяна, мов зірками, синім терличем, але подекуди з неї виламувалися, обрамлені дрібними кристалами, кам’яні гребені, у шпаринах яких мрійливо мружилися сичі. Мостили там гнізда й меткі темно-рудаві соколи; ми проходили так близько повз їхніх пташенят, що бачили ніздрі на їхніх дзьобах, затягнені тонкою шкірою, наче блакитним воском.

Тут, на вершині, повітря було прохолодніше, ніж унизу, в улоговині, де в сяйві сонця мерехтіла виноградна лоза. Інколи спека гнала вгору потік вітру, що мелодійно співав у розколинах, наче в органних трубах, і приносив із собою дух троянд, мигдалю та меліси. Зі свого місця нагорі ми бачили глибоко внизу дах скиту. На півдні, по той бік Маріни, височіла, захищена поясом льодовиків, гірська країна Альта Плана. Часто вершини тих льодовиків були закутані туманом, що підіймався від води, а потім знов повітря ставало таке прозоре, що ми розрізняли пінії, зарості яких сягали там високо, аж до кам’яних розсипищ. У такі дні ми відчували подих фену, теплого сухого вітру, і вдома гасили на ніч вогонь.

Часто наш погляд спинявся на островах Маріни, які ми жартома називали Гесперидами і на берегах яких темніли кипариси. Найсуворішої зими на них не знали ні морозу, ні снігу, смокви й помаранчі дозрівали там на відкритому ґрунті, троянди квітли цілий рік. Рано навесні, коли зацвітають мигдаль та морелі, мешканці узбережжя Маріни люблять вирушати човнами до тих островів; їхні човни тоді здаються на синіх хвилях барвистими пелюстками квіток. А восени вони сідають на судна, щоб поласувати морськими дракончиками, які в певні ночі, коли місяць стоїть уповні, підіймаються з великої глибини на поверхню і переповнюють мережі. Рибалки звичайно наставляють мережі мовчки, бо вважають, що навіть тихо сказане слово злякає рибу, а лайка зведе нанівець ловитву. На ті рибальські виправи завжди лаштуються весело, як на свято, і беруть із собою вино та хліб, бо на островах виноград не родить. Там йому бракує восени холодних ночей, коли на ягоди випадає роса і їхній сік у передчутті загибелі набирає вогню.