Читать «На Мармурових скелях» онлайн - страница 12

Тоді мені стало зрозуміло, що паніка, тінь якої завжди нависала над нашими великими містами, йде в парі зі сміливими пустощами небагатьох, що, мов орли, кружляють над глухим стражданням. Одного разу, коли ми пили з Капітано, він глянув у покритий крапельками вина келих і мрійливо сказав: «Найсмачніший келих шампанського був той, який нам простягали в машини тієї ночі, коли ми спалили вщент Загунт». І ми подумали: «Краще вже з цим чоловіком загинути, ніж жити з тими, хто зі страху намагається залізти в нору».

Та я ухилився від теми. У мавританців можна було навчитися ігор, що тішать іще розум, який ніщо вже не зв’язує і який стомився навіть жартувати. У них світ зменшувався до мапи, такої, як її гравіюють для аматорів маленьким циркулем та блискучими, приємними навіть на дотик інструментами. А тому здавалося дивним, що в цьому ясному, нічим не затьмареному, найабстрактнішому з усіх приміщенні очі натикалися на такі постаті, як старший лісничий. А проте завжди, коли вільний розум засновує собі твердиню, до нього приєднуються й автохтони, як змії сповзаються до вогнища. Вони віддавна вміють володарювати і бачать, що настала година відновлювати тиранію, думка про яку весь час жевріла в їхньому серці. Тоді у великому ордені виникають таємні ходи й льохи, а хто ними керує, не довідається жоден історик. І починається найвіртуозніша боротьба, що спалахує всередині влади, боротьба між образами й думками, між ідолами й духом.

У таких чварах не одному випадає дізнатися, звідки походять хитрощі на землі. Так сталося й зі мною, коли я, шукаючи Фортуніо, потрапив на мисливський терен старшого лісничого. Відтоді я знав, де пролягає межа пустощів, і намагався не заходити далі за темне узлісся бору, що його старший лісничий любив називати Тевтобурзьким лісом, — він узагалі був майстер ховати підступ під щиросердям.

8

Шукаючи Фортуніо, я пробрався у північний край цих лісів, а наш скит стояв недалеко від його південного кінця, що доходить до межі Бургундії. Повернувшись до Маріни, ми застали в ній хіба тінь від колишнього ладу. Досі той лад майже від часів Карла був непорушний, бо чужі володарі приходили й відходили, а народ, що плекав там виноград, залишався зі своїми звичаями й законами. До того ж під впливом багатства і чарів цієї землі кожна влада швидко лагіднішала, хоч би яка була жорстока спочатку. Так краса діє на силу.

Але війна за Альта Плану, яку провадили так, наче боролися з турками, лишила глибші карби. Вона подіяла, мов той мороз, від якого тріскається осередок дерева і наслідки якого часто видно аж за кілька років. Спершу життя біля Маріни йшло далі своїм колом; воно було таке, як віддавна, і водночас не таке. Інколи, стоячи на терасі й дивлячись на квітучий город, що вінком оточував будинок, ми відчували подих прихованої втоми й анархії. І саме тоді нас так зворушувала краса цієї країни, що аж серце щеміло. Так перед заходом сонця ще яро палахкотять сили життя.