Читать «Монолог над безоднею» онлайн - страница 51

Коли й треба за щось розплачуватися, то це за необачність. До того ж платити часто доводиться безневинним. Причому Оксана? Або чим завинив мій син, який ще й світу не бачив? А йому ж бо доведеться мати дивного батька. Спочатку він не розумітиме й довірливо тягнутиметься до мене, та коли підросте й побачить ближче людей… Чується голос Оксани. Кличе вечеряти.

— Зараз, рибонько, — відгукуюся.

Над силу намагаюся розслабитись, натягую на обличчя усмішку, немов тісну маску, і якийсь час стою в сутінках, очікуючи, доки та маска приросте до тіла.

Ми йдемо з Оксаною мокрим піском в глиб коси. Просто йдемо, ні про що не розмовляючи, бо відчуваємо потребу кудись іти. Може, це викликано жадобою діяти, протистояти лихові, про яке ми обоє знаємо, але мовчимо. Ми прямуємо, здається, не в глиб коси, а в глиб ночі — за нами вже не видно жодного вогника, тільки яріють угорі зорі. Голос Оксани здається мені спочатку одним з голосів моря, і лише перегодя доходить смисл її слів.

— Ти вже підібрав ім’я нашій дитині?

— Підібрав, — кажу, — Василь, якщо не заперечуєш.

У пам’яті на мить з’являється вухате створіння з ясними очима — сусіда мій і колега по скульптурних вправах. Я вже тоді вирішив, що запозичу його ім’я.

— Василь Негуренко, — вимовляє Оксана, вслухаючись у мелодику цих двох слів. — Що ж, звучить. Сподіваюся, він буде ніжнішим, ніж його батько…

Я спиняюсь і пригортаю Оксану.

— Ясочко моя, він буде й розумнішим, обачливішим від свого батька і не дозволить себе втягнути ні в яку сумнівну історію.