Читать «Монолог над безоднею» онлайн - страница 49

Аргумент, який я використав у полеміці з ректором щодо відповідності змісту формі, на жаль, виявився не самим тільки полемічним прийомом… Шум близького прибою та ніжне проміння заколисують, і я, накривши обличчя піжамою, поступово поринаю в дрімоту і засинаю. Прокидаюся від того ж шуму, від якого й заснув. Сонце в зеніті, але його палу не чутно — мене вкрито простирадлом. Поряд сидить Оксана. Помітивши, що я прокинувся, вона відкладає в’язання й каже:

— Охляв, мабуть? Не снідав, не обідав, — тоді додає: — Тут від екскурсантів відбою не було. Крокодилом твоїм цікавилися. Кажуть, такого ще ніде не бачили.

Від тих слів щось приємне-приємне розливається по всьому тілу. І не знати від чого більше млію: від Оксаниного голосу а чи від того, що мене хвалять.

— А хто приходив? — питаю.

— Та всі оті, що в зеленому наметі. Навіть дівки, — каже Оксана, і в її голосі вчувається осуд.

— Він їм сподобався?

— Та кажу ж тобі, що вони всі були вражені. Мовляв, як живий.

Помітивши, що я збираюся вставати, Оксана підводиться з крісла-матраца.

— Обід, мабуть, давно вже охолов, — каже, прямуючи до намету.

Мені добре смакує. Смажені бички хрупаю просто з кісточками. Оксана сидить навпроти і спостерігає. Точнісінько як моя мати. Тільки на обличчі неспокій. Дочекавшись, поки я доп’ю чай, мовить:

— Тобі шкіра на обличчі не болить?

— Та пече.

Мені досить одного погляду в люстерко, аби переконатися, що на обличчі й шиї, та, мабуть, і на інших ділянках, які раніше були незасмаглими, почався той самий процес, що й півтора місяці тому. Певніше, це продовження того процесу. Шкіра на щоках і шиї вкрилася густою мережею тріщин, ніби я довго блукав морозної і вітряної погоди по вулицях. Зараз тільки наважуюся зізнатися собі, що я давно виглядаю це лихо. Воно мене навіть не вразило, а тільки щось замлоїло в грудях.

— Учора й позавчора сонце дуже пекло, — мій спокійний тон навряд чи переконав Оксану, та все ж вираз тривоги на її обличчі змінюється непевністю. Так буває, коли людина бачить одне, а її переконують в іншому. Та, мабуть, гору візьмуть мої слова. Бо коли доводиться вибирати між бажаним і дійсним, перевагу віддають бажаному. Поспішаю до води, лягаю в піну прибою і враз заспокоююся. Цьому сприяє шум піни, а може, і саме море. Колиска всього живого на землі заколисує й мене, змиває сумні думки і тягар інтелекту, і я, ніби маля в люльці, якому ще невідомий страх, проймаюся почуттям безпеки. Я реагую тільки на бачене в цю мить, на "крокодила", що наче живий, розлігся на піску неподалік від смуги прибою, на бакланів, які обсіли розкладачку. Ліжко нагадує стіл, а птахи — учасників бенкету. Вони мають і тамаду — баклана, що б’є крилами і голосить. Мені здається, що це мої крилаті родичі, які справляють по мені поминки. Я не поспішаю на сухе, бо знаю: там на мене чекають сумніви й відчай; вони тягнуться до мене з берега, але вода, як зачароване коло, боронить від них… Тим часом сонце знесилено зависає над лиманом, воно вже не пече, а тільки забарвлює в червоне все довкола та видовжує тіні. Спочатку від нашого мусянжевого намету, який неначе затлівся, стелеться Оксанина тінь, а потім і сама вона наближається до берега. Замахується на бакланів, кричить: