Читать «Монолог над безоднею» онлайн - страница 50

— Акиш, нахаби!

Баклан-тамада на мить угамувався, сторожко повів оком у її бік, тоді знехотя знявся і важко поплив по повітрю на захід. Решта птахів потягнулася слідом.

Десь літає птах мого життя.

Я не знаю — високо чи низько.

Може, в сизі падає жита,

Може, над проваллям чорним висне[7].

Одночасно з цими рядками пригадався сон, який я бачив останньої ночі в Ялті. Мені снилося, що я перестрибую не широку, як на перший погляд, розщілину в горах. Я розігнався і, відштовхнувшись від краю урвища, вже на льоту раптом зрозумів, що внизу прірва, якої мені не подолати. В мене виникло тоді таке сильне бажання жити, що я завис на мить над безоднею (таке буває тільки у сні), та так і прокинувся. І відтоді не полишає почуття, ніби я все ще над прірвою і утримує мене там нелюдська сила, яка в мені самому і яка, я те знаю, колись мене покине.

А Оксана, взявши з розкладачки простирадло, прямує до мене.

— У тебе справді зябри виростуть, — каже голосно, перекрикуючи шум прибою. — Вилазь уже, замерзнеш!

Я слухняно виходжу на сухе і враз проймаюся тремтінням. Тільки в наметі заспокоююся, і не так від затишку, який там панує, як від кольору намету: він аж палає в призахідному промінні, мені здається, я опинився в топці. Разом із теплом приходить здатність аналізувати… Отже, хвороба вражає все тіло, питання тільки часу й умов. Як же я раніше не зметикував, що сонячна радіація є її прискорювачем! Замість берегтися ультрафіолету, я піддав себе його навальній дії. Та водночас є й позитивне: я надав хворобі можливості проявитися до краю за короткий термін, фактично спровокував її. До того ж ділянки тіла, які першими було вражено, тепер пом’якшали, на них немов розсмокталися старі шрами, і тіло стало гладеньким, тільки й того, що має шагреневий малюнок. Такий хід думок, власне, є новою версією, яка допоможе мені протриматися ще якийсь час. Сумно всміхаюсь, адже людина сама себе дурить, бо ж знає, що дурить, і, незважаючи на те, вірить. Щоб якось відвернути увагу від сумних думок, вмикаю транзистор і шукаю легку музику, та натрапляю на "Болеро" Равеля. Несподівано швидко занурююсь у ті звуки, як у море. Проймаюся періодичністю, з якою повторюється тема, так само, як щойно відчував періодичність хвиль, які накочуються на берег. Я впізнаю в "Болеро" врочисто-напружений ритм свого життя, який у різні часи забарвлювався в різні емоційні відтінки. Мені здається навіть, що цей твір — адекватно покладена на музику моя біографія. Хай би й закінчення вона мала непомітно затухаюче, без зміни ритму, а тільки із зміною музичного забарвлення та непомітним переходом у тишу, як у творі Равеля. Це, мабуть, велике щастя завершити своє життя непомітним переходом у тишу. Тим часом "топка", в якій я сиджу, починає "холонути", стіни вже не сходять палом, зони стають темно-мусянжевими, потім брунатними, і, нарешті, в намет заповзає присмерк… Дикторка оголошує прогноз на завтра: "… Очікується сонячна погода, вітер слабкий, змінних напрямків, температура води в Азовському морі двадцять чотири градуси…" Отже, маю ще один теплий день. Не знаю тільки, як його використати: чи знову піддамся сонячним тортурам, чи насолоджуватимусь морем, а чи сидітиму в затишку намету. Зараз я неспроможний приймати рішення.