Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 99

І, оглянувшись на ошелешеного Мирона, зареготав:

— Да ти чьо? Как отмороженний! Кіно, говорю, надо дєлать. Харошеє кіно. Вот как московскіє рєбята… Смотріш ящік? «Бригада», напрімєр! Ілі же — «Бандітскій Пєтєрбург»… А што, «Бандітскій Кієв» — слабо? Сколько надо? Только — честно…

Ні, він таки з'їхав з глузду! Чи це йому сниться? Чи ввижається? Ні, Остаточно з'їхав… Сталося те, чого найбільше боявся — втратити контроль над психікою… від безвихідності, від самотності, від… цього клятого життя! Видать — таки втратив… От до нього вже й братки завітали…

— Ладно, старік, — певно, зрозумівши душевний стан Мирона, зменшив тиск «авторитет», — віжу, нє готов ти к такім нєожіданностям. Но ти подумай. І харашо подумай. А то пропадаєш… акі обри, і, акі обри, пропадьош. А жаль — талантлівий же мужік. Как то раз я тєбя по ящічку поймал, і фільм твой… узрєл. Скучіща, правда, но талант просматрівається. Так шо ти думай, а ми за отвєтом через нєдєльку пожалуєм.

І нічні таті, вражини-варяжини царствєно удалілись. Однак ні відчинені навстіж вхідні двері, ні крутий запах дорогих чоловічих парфумів і паленої сірки не переконали Мирона, що все це відбувалося наяву.

Шокований стрімким розвитком подій і власною популярністю серед князів і братків, замкнув двері, з острахом обійшов свою тісну квартирку, зазирнув у кожну шпарку, виглянув на балкон, надіючись знайти ще й чортів лисих, але не знайшов, лиш почув, як унизу, від під'їзду, з шовковистим шелестом від'їжджає невидиме в темряві авто.

ВИДІННЯ МИРОНА МНОГОГРІШНОГО

До ранку Мирона мучили кошмари.

Снилася Миронові тризна по ньому… Вірніше, снилося, що він знімав фільм за власним сценарієм про власні поминки.

Мирона Волинця навіть образило, що поминки були такими… принизливо малолюдними. На всіх поверхах Спілки кіно того дня (як і кожного) вирував чи то ярмарок, чи то дні італійського кіно. Столичні роззяви товпилися на сходах, біля під'їзду: виглядали з нетерпіння Софі Лорен. Нарешті з-за рогу виповз лімузин і з нього, як з мушлі морської Венера, випросталась цибата підстаркувата кіно-діва у супроводі сяючого, як юпітер, Богдана Ступки і зосереджено-урочистих спілчанських функціонерів. Знуджена публіка дещо розчаровано загула і пропустивши обидві «зірки», потовпилася слідом.

Що ж, керівництво Спілки крутило грошву для власних проектів задля відродження українського кіномистецтва. Тож поминали Мирона на задвірках Студії, в єдиній, ще не зданій в оренду, тісній комірчині. Зібралися в основному нечисленні його однокурсники, співжильці по лаврських келіях. Зі Студії прийшли тільки Глаша. Від громадськості заявились із хлібом-сіллю І. Бунь, Манька Авдієнко та фольклорний гурт «Маківка», зібраний з пенсіонерок якогось прикиївського села котроюсь із патріотичних сил. Звичайно, Волинець волів би, аби по ньому тужили піснями українські дівчата, але на те не було ради, бо дівчата в Україні як не мову вже забули, то ще не навчилися пісень…

Маньку Мирон впізнав зразу: «філолухиню» за тридцять років чорти не взяли, разом з її круглою пичкою і ґуґликом на тім'ї, хіба що в клубах роздалася так, що ледь у крісло втиснулася.