Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 97

ВІДХІД НА БЕЗМОВ'Я

Многотрудне земне життя Святого Антонія добігало кінця. Але він так і не знав, чи виконав місію, покладену на нього Господом? Чи потрібен він ще Богові, Русі-Україні, людям і монастирській братії? Чи вийшов вже час його випробувань і час покаяння, і чи сподобив його Господь благодаттю своєю?

Тож гамував терзання душі проповідуванням, опікою над монастирем, що, як жолуддя мале могутніми дубами, проростав із печер церквами, шпиталями, школами та скрипторіями. Вчив молодих ченців тілесному та духовному зціленню, книгописанню, пишучи власноруч перші сторінки «Остромирового євангелія»…

Миронові раптом захотілося до відчаю на Печерські пагорби. Боже, як йому захотілось відчути підошвами нерівну бруківку крутих монастирських вуличок, вдихнути на повні груди, повітря, настояне на пахощах квітучих садів і лісів, слухати не переслухати золотий передзвін! Та найбільше душа його прагла завмерти на вершечку гори і дивитись, дивитись на плин Дніпра, то тихо-погожий, то буремний і гнівний, то скутий притрушеною сніжком кригою…

У студентські роки він взяв за звичай щоранку і щовечора, в будь-яку погоду, дивитися на Дніпро. Це стало для нього своєрідним ритуалом. У такі хвилини він відчував себе вічним, як ці пагорби, як сивий Славута, вічним насельником монастирських печер…

Одного разу, коли його збиралися вигнати з інституту, він вирішив постригтись у ченці, і назавжди зостатись на цих горбах. Тоді він вперше розчарувався в жінках, і втратив надію, що в цій країні щось колись зміниться на краще…

А може то був його шанс ступити на істину стезю, може то мала бути його відповідь на почуте в печерах: — Пощо ти прийшов знову сюди, Мирку? — думав, згадуючи розмову із владикою. Може, той голос кликав його будити мир на вічних горбах… Кликав, та не докликався…

МІЖ ПЕКЛОМ І РАЄМ

Розбудив його телефонний дзвінок. Мирон здивувався: йому давно ніхто не дзвонив. В Києві не заведено дзвонити просто так, аби спитати:

— Як поживаєш, старий? Ще не здох?

У Києві дзвонять у двох випадках: по допомогу, коли ти ще чогось вартий, або — вже по тобі… А він хоч живий ще був, та вже нічого не вартий, тож якого дідька цікавитись ним? Люди бояться невдах, як зайвих клопотів. А друзі… друзі хочуть дружити з успішними друзями… Жінки теж… Не раз переконавшись в цьому, Мирон боявся зневіритись у своїй Добронізі — розчарування добили б його.

Тож коли задзвонив телефон, Мирон аж сахнувся з несподіванки. З осторогою взяв слухавку, бадьорий чоловічий голос на тому кінці дроту видався знайомим. Так і є: дзвонив міський голова Володимира-Волинського. Колись давно, ще в радянські часи, коли Роман Данилович теж був першим чоловіком, Мирон робив про нього фільм в контексті історії і сучасності рідного міста, заснованого на західних рубежах Київської Русі Володимиром Красним Сонечком ще в Х столітті.