Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 101

— Ну от, дались йому ті історичні фільми! Замість того, щоб зняти сучасний бойовик, криміналочку-віртуалочку якусь, учепився кліщем: хочу переписати історію і ні в яку! Кажу йому: в тій історії сам чорт ногу зломить. Нє — хочу і все!

— Да, — радісно загалакали залишки однокашників, — Ето у нєво єщьо со студєнчєскіх лєт, коґда єму возлє мощєй в пєщєрах будто би вєденіє било: какой-то святой убалтивал снять о ньом фільм… Да, такоє с нім тоже бивало… Харошій бил чєловєк, но трудний, маніакальная лічность…

— Всі ми не святі, — нагадав присутнім з якої нагоди вони зібралися Олесь Лель-Полелько. — Та все-таки Мирон Волинець був чоловіком неординарним, багато зробив в українському кіно і міг зробити більше, але… не судилося… І через обставини, про які ви всі добре знаєте…Проте, треба віддати покійному належне, Волинець навіть у безнадії працював. Несамовито! Шалено! До останнього подиху! Комісія по його творчій спадщині, яку я маю честь очолювати, знайшла томи! Томища дивовижно цікавого сценарію багатосерійного історичного фільму, який він мріяв зняти, і який, я переконаний, перевернув би нашу свідомість, наше бачення власної історії… В мене є пропозиція спільними силами видати сценарій окремою книжкою, як і щоденники покійного, теж навдивовижу цікаві і гострі. І, звичайно, зняти вимріяний Мироном фільм…

— Дорогий Олесю! — вдарив об поли руками Святопольський, ім'я якого, з погляду Лель-Полелька, найчастіше згадувалось в «цікавих і гострих» щоденниках Волинця. — Я ціню твої святі пориви, але — де я тобі візьму гроші ще й на книжки?! Тут на… на задрипавну, вибачайте, короткометражку нашкрябати трудно! І взагалі, навіщо видавати сценарій фільму, який ніхто ніколи не зніме?! Чому? А тому, що бачення історії в ньому — суб'єктивне, Волинцеве! А таких Волинців у нас зараз знаєш скільки розвелось? Отож, коли кожен почне свою історію писати, знаєш, що з того вийде?! Одне непорозуміння! А нам сьогодні потрібне єдине бачення історії, державницьке, апробоване в солідних інститутах і академіях. Отак! Хоч про видання щоденників можна подумати… Якось передай мені…

«А фіґ з маком я тобі передам, — єхидно подумав Лель-Полелько. — Знаю я твої «думи». Буде з тими щоденниками те саме, що й з їхнім автором… А я з Волинця такий піар собі зроблю, такого Стуса, що ви всі, голубчики, лиш ахнете від заздрості. А декому подих перехопить і від, міль пардон, стусанів добрячих».

Під фінал фарсу приторохкав спітнілий Муржак, а слідом, як прив'язаний, прискакав хронічно веселий Лящик. Вони й завершили посмертне каменування Мирона: Муржак печальною констатацією трагічної долі українського кінематографа, Лящик — вигаданим по дорозі сюди скабрезним жартом на рахунок Миронового парубоцтва, який завершувався «здравицею»: «Дай Боже, аби й на тім світі його жінки любили так, як на цім!»

Під веселий регіт публіки Інна Злобіна на правах «жертви чорнобильської трагедії» випрошувала у Святопольського квартиру Мирона Волинця для свого сина — теж жертви Чорнобиля. Святопольський впирався: по-перше, сам мав синка похлєщє всякіх жертв, по-друге, на нього насідали з квартирним питанням ветерани.