Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 98

Певно, в нинішнього володимирського «князя» зосталися добрі спогади, коли подзвонив. Тим часом Роман Данилович дзвонив у справі — просив допомогти організувати та обладнати міськрайонну телестудію.

Мирону здалося, що його розігрують, бо такого просто не могло бути, щоб йому запропонували роботу в ту хвилину, коли він її найбільше потребував. Але голос Даниловича був аж надто серйозний… Воно й зрозуміло — наближалися вибори…

Спокуса була надто великою. Адже нарешті, коли «князь» не бреше, він матиму камеру, цілу студію і буде сам собі господарем? Це — шанс! Треба негайно їхати… Неймовірно, але сталося чудо… Якась мудра, добра сила кличе його:

— Вертайся на кола свої, там тебе потребують.

Ну, тепер Мирон не упустить свого шансу. Буде служити, повзати, зі шкури вилазити, але нарешті, по стількох роках мовчання, таки зніме фільм свого життя. І буде цей фільм про легендарну предтечу Київської Русі — незалежну, незбориму ворогом, квітучу землю дулібів — Волинь. Ніщо не минає марно, не щезає безслідно. І слава минуща, і воля, і дух — розчиняються у водах, землі і повітрі, і живлять наступні покоління незламних борців… цілі повстанські армії… І фільм його буде про незнищенність українського духу.

Отже, вирішено: він їде на Волинь… І вже звідти зателефонує Добронізі. І вона приїде до нього, не в цю дрімучу столичну дебрю, де уже давно пізня осінь. А у червневі черешнево-вишневі волинські сади, що млосно постогнують під важкими кетягами ягід, налитих стиглим солодом нескінченно юного літа.

Вони рватимуть вишні у вербові кошики, у цинкові відра — і густий солод першої любові п'янитиме їхню ще не оспалу кров.

БРАТВА

І тут, як у латиноамериканському «мильному» серіалі чи старому анекдоті, подзвонили у двері. Нежданий різкий дзвінок (Мирон все збирався поміняти цю міліцейську сирену на солов'їний щебет) ножем різонув по замріяній душі. Відчуваючи фізично біль, Мирон стояв посеред квартири ні в сих ні в тих: відчиняти чи ні? І кого це принесло в таку пору, коли його знайомі, здавалося, обминали серед білого дня. Але дзвінок повторився, настирливий, довгий, як сирена тривоги. Чортихаючись, Мирон відчинив. На порозі стояли (як в американському бойовику) троє невідомих мордоворотів в костюмчиках і при краватках.

Мирон похолов: братки! Він їх упізнав! По прикиду і ліц не здешнім вираженьї. Доки він збирався «отмстить нерозумним хозарам», вони самі явилися… І не спроста. Певно, запримітили його ще в ніч кривавих розборок на балконі, вичислили і от — прибули… убрать свідєтєля.

— Прівєт! — сказали мордовороти, як давні знайомі. — Чьо такой потєряний? Не ожідал гостєй? Ну, ладно, пріглашай в дом — дєльце есть.

Якби на його балкон приземлився янгол небесний, або в хату зайшов сам святий Антоній, Мирон здивувався б менше. Надіючись, що йому все це примарилось, Мирон потупав за братками до кімнати, що враз стала тісною і вбогою, як лаврська печерка. Це, либонь, помітили і братки, бо один, певно, найголовніший, сказав:

— Да, как на ізвєстного рєжісьора, жівьйош ти, брат, убоґєнько. Нада шо то дєлать…