Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 81

Рішуче відтіснивши прохачів, Мирон сказав без зайвих преамбул, однак враховуючи ліво-центриські погляди президента:

— Я вже три роки збираюся зняти фільм про революційно-визвольні події на Україні сімнадцятого-вісімнадцятого років. Подивитися під новим кутом зору на діяльність Центральної ради, на цвіт нації — Грушевського, Винниченка, Міхновського… Показати причини тріумфальної перемоги більшовиків. Сценарій готовий. Актори теж, хоч сьогодні… Не вистачає тільки двадцяти, ну десяти тисяч доларів, щоб запуститись…

— Голубе, про що мова?! Де я вам візьму таку… астрономічну суму?! Самі перебиваємось дрібними пожертвами… Але вихід є — зверніться до діаспори. Грушевський, Винниченко — це їхня тема…

— Але ж… при чім тут діаспора? Нація ж гине тут, в Україні, і не з вини діаспори гине її цвіт — без роботи, без реалізації, без творчості… — Шукає він останній аргумент, озираючись на присутній тут цвіт нації: колись знамениту, а тепер забуту підстаркувату театральну приму, молоденьких журналісточок столичних газет, невідомих нікому ветеранів пера і пензля… Вони, здається, задоволені. Схоже, їм нічого не треба, крім презентаційного бутерброда… А він, дурний, колись збирався запросити приму на роль княгині Ольги… Господи, якої там княгині — хіба що старої наймички! Коли вже й жінки переходять на пси, точно, кінець світу не за горами!

Потім бродив Подолом, понад берегом, дивився, як відпливають від причалу поодинокі облуплені «ракети» та річкові трамвайчики. А ще недавно тут між пароплавів та катерів протовпитись не можна було… А ще давно… дуже давно — кипіла вода під веслами купецьких лодій, лопотіли білими мевами густо ткані вітрила… І думав, про те, що ні з ким край боронити, уже ні з ким…

Питав себе: а як тоді жити, коли нема вже з ким край боронити? І ті, які дорвавшись до влади, упосліджували і народ, й інтелігенцію до рабів, знали напевно, що тільки так можна винищитися і запопасти царство земне. Раби — не страшні. Ними можна маніпулювати як завгодно, кинувши в натовп кіску ідеї чи надії.

Піднявся фунікулером на Володимирську гірку, привітався з Мономахом, і до вечора протинявся «княжим Києвом», безмежно одинокий, і печально щасливий, що нікуди поспішати, що можна, окупувавши лавочку на Михайлівській чи Софіївськім майдані, просидіти під всевидящими зорями довгу-предовгу ніч, видивляючи з темені століть тіні своїх героїв.

ЯРОСЛАВ

(До історії питання)

«За Ярослава почала рости і множитись Християнська віра» — пише літописець, жодним словом не згадуючи основоположника твердині цієї віри, засновника Києво-Печерської Лаври преподобного Антонія. Тільки «Патерик» фіксує безпристрасно його повернення в печеру на дніпровські горби 1051 року. Хоча Антоній повертається до Києва у 1027 році і ймовірно посідає місце Ярославового духівника і наставника аж до смерті того в 1054 році.

На жаль, тиш і благодать за Ярослава на Русі, як і во віки віків, були відносні. Русь-Україна, як стверджує «Історія Русів», була поділена між синами Красного Сонечка на… дванадцять князівств.