Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 80

Менеджер був наш, місцевий, але вже із інолоском і діловитістю робота. Здається, на його лобі було написано: час — гроші, гроші — час. І це підбадьорило Мирона на одвертість. Стисло виклавши проблему, Волинець зізнався, що не так потребує кредиту, скільки спонсорської допомоги. На що менеджер, чи як його там у біса, безпристрасним тоном робота відповів:

— Ми — банк, а банки, як ви знаєте, доброчинством не займаються. Ми можемо запропонувати вам позику. Під заставу.

Однак під кінець короткої і зимної аудієнції, видно, не витримала українська душа американського клерка, подобріла. І менеджер аж якось ніби вибачливо сказав: — Я читав, що так дістав кошти для свого фільму «Огнєм і мєчєм» Єжи Гофман…

— На противагу Гофману я не надбав собі таких маєтків, які б годилися вам під надійну заставу, — з притиском сказав Мирон. — Але, вибачайте, якого дідька ви тут, в Україні, і що робите, коли… не займаєтесь благодійністю? Ви мусите цим займатися! А не лиш наживатися на посполитих!

Клерк розгубився: — Це не входить в мої компетенції… я лиш найманий працівник…

І тут в наскрізь скляну кімнату зайшла худорлява жінка нетутешньої виправки.

— Чим я можу допомогти панові? — спитала українською діаспорною мовою. — Я — заступник керуючого банком Мотря Татарченко.

З тим же незалежно-вимогливим виглядом Мирон пояснив, чого хоче.

— То добре! — похвалила його заморська Мотря. — І мені то приємно чути як питомій українці. Але яко людина, котра знає, що то — бізнес, мушу вас запитати: невже ви хочете змагатися з такою могутньою індустрією, як американське кіномистецтво? Даруйте, але ви мені нагадуєте мого татка, шафи якого забиті українськими писанками, вишиванками та ґерданами. Він теж має ілюзію, що то хтось потребує крім нього. Але то не так. То лиш фантом. Світ живе іншими ідеалами, іншими потребами. Його не цікавить історія нікому не відомого народу та й…

— Я жалію, що я не ваш… татко, — перебив Мотрю Мирон. — Тоді я мав би право задушити вас ще в колисці… ось цими руками і гріха б не мав.

ЦВІТ НАЦІЇ

Як гуляти, так гуляти! Як пропадати, так пропадом! У ньому прокинувся саможер — істинний герой українського епосу. Позаяк Мирон ще не випив сповна чашу ганьби і приниження, тож шукав останньої краплі. І знайшов: на дні дармової чарки на фуршеті з нагоди презентації збірки нікому невідомого провінційного поета-чиновника у фонді «Цвіт нації». Оскільки в залі зібралися переважно «професійні фуршетники» — любителі на дурняк перекусити та творчі пенсіонери, яким не було що сказати ні про поета, ні про його поезію, то коротка презентація скоро перейшла у бурхливий фуршет, в якому не брав участі тільки іменинник, зайнятий роздачею автографів. Перепала книжка і Миронові. Він погортав її, почитав порожні строфи, і ще раз вжахнувся: на що тратяться гроші?!

Украй сердитий, відшукав очима обліпленого «цвітом нації» президента фонду і собі рушив до нього з чолобитною. Власне, він знав, чим завершиться розмова, але не міг не випити останньої краплі.