Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 78

БРАТВА

Відчуваючи, що він «заплутався» в князях і в епохах, одурів від інформації і власних фантазій, Мирон вийшов на балкон. Стояла північ. У бездонній темені неба мерехтіли міріади зірок, і їх мерехтіння сповнювало світ і його душу великодньою урочистістю, повертало в далеке дитинство, нагадувало йому пасхальний хресний хід і всіяне промінчиками свічок церковне подвір'я.

Під омофором вселенської тиші і благодаті поволі втихомирювалося, гасило світло у вікнах безбереге натомлене місто, поринаючи у тривожний сон. Тільки на самім дні його, як в преісподній, горіли вогні нічного життя… З дорогого ресторану, в який недавно був переобладнаний гастроном у будинку навпроти, на безлюдну вулицю зеленавим шампанським лилося світло, шалена музика і людський гамір.

«Живуть нечестивці», — без злоби і заздрості констатував Мирон, умиротворений благістю, що зливалася на нього з вічного безберегого астралу, спостерігаючи з висоти тринадцятого поверху, як до ресторану підкотив вороний мерс, з нього вискочили три мужички і подріботіли до сліпучих дверей ресторану. Новочасні князьки, радше — боляри, або купчини, — хмикнув Мирон. І раптом побачив, як перед самим порогом під приглушене «пук-пук» чоловічки почали кумедно сіпатись і падати, а один — метатись і кричати «спасітє!». Мирону здалося, що чоловічок, задерши голову, кричав йому. В цю мить біля самого вуха щось півкнуло і задзвеніло розбите віконне скло. Пірнаючи за балконну бетонну плиту, Мирон встиг побачити ще кілька авто, які нечутно під'їхали слідом, і чорних чоловічків — розсипом. За кілька хвилин все стихло, лиш зостались лежати на тротуарі розпластані тіла.

Доки Мирон, вражений побаченим, набирав «02», викликав міліцію, вона сама приїхала. Разом із каретою «швидкої допомоги». Міліціянти уважно оглянули темні вікна довколишніх будинків і розтали в сліпучому сяєві «крутого» ресторану, не відреагувавши на єдиний вогник у шибах його квартири.

Так і не дочекавшись міліції, Мирон задрімав. До ранку йому снився розтривожений смутою окаянною Київ. Біля Десятинної церкви — людський вир, охоплений розпачем і страхом. Над ним — чорна, як сама страшна вість про об'явлення Каїна, постать Антонія, слова його падають на голови юрби розпеченим камінням гніву Господнього: «Чим пізнаються діти Божі і діти дияволові? Тим, що кожен, хто праведності не чинить — той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить! Бо це та звістка, яку від початку ви чули, — щоб любили один одного, не так як той Каїн, що був від лукавого і брата свого забив. А за що він забив його? Бо лукаві були його вчинки, а брата його — праведні… Кожен, хто не любить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що жоден душогуб не має вічного життя… Улюблені, оце заповідь Бога нашого, щоб ми вірували в ім'я Сина Його — Ісуса Христа, і щоб любили один одного, як Він нам заповідь дав».

ІДУ НА ВИ

Доброніга сказала б:

— Мусиш іти по Дантових колах, скільки б їх не було. Ти не перший і не останній. Та й гори самі не йдуть навіть до Магомета…