Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 72

І знову мордувався Мирон над запитаннями, які не давали спокою його душі: чому Антоній, перший насельник й ініціатор забудови Києво-Печерського монастиря, був викреслений сучасниками із усіх писемних згадок? Чому досі не встановлене авторство його проповідей і повчань? Чим неугодний був великий старець тогочасній світській і клерикальній владі?

Відповіді, які приходили в голову, здавалися то надто заполітизованими, то надто «сучасними». Але ж, Господи, що змінилося за якусь тисячу років під сонцем?! Анічогісінько! «Покоління відходить, покоління приходить… і сонце сходить, і сонце заходить, і на круг свій вертається вітер… що було, те й буде, що було, те й буде робитися… Буває таке, що про нього говорять: дивись — це нове! Та воно вже було од віків, що були перед нами», і залишилося: той же поділ на сильних і упосліджених, багатих і вбогих, та ж боротьба за владу, той же розбрат в суспільстві і душах… І недалеко українці XXІ століття втекли від своїх пращурів із Х-ХІ століть. То ж тільки незалежністю позиції і поглядів на розбудову національної держави та православної церкви, тільки гіпертрофованою правдивістю і патріотизмом, вищим над амбітні міжусобиці князів-напівварягів міг бути неугодним проповідник Антоній!

Безумовно, перше, що глибоко ображало горду душу майбутнього Святого під час його побуту у Візантії, негативний імідж Русі, якого вона зажила після походів на Візантію князів Аскольда і Святослава. Враженнями про русичів, як диких і жорстоких варварів, рясніли писання тогочасних візантійських письменників, істориків, мандрівників та й перших монахів-місіонерів, які поодинці, а далі й товпами приходили на Русь. В особі князя Володимира, сина дочки непокірного древлянського князя Малка, Антоній бачив ідеал імператора нової, цивілізованої християнської руської держави. І тому поспішав повернутись на Русь.

Можливо, затурканий буденними проблемами, загрозою від кочових племен із полудня, гризнею синів і непевністю боярства, старіючий Володимир дещо розчарував книжника і максималіста Антонія. Радше, Антоній чекав від Володимира більшого, аніж той робив і мислив. Найбільше турбувала ченця невизначеність Володимира у церковній політиці. На думку Антонія, князь, що з однаковою прихильністю приймав і бесідував із православними і католицькими місіонерами, не відсівав зерен від полови. Вочевидь, Антоній врешті переконав князя прийняти грецький обряд і звести всі церковні закони в єдиний Устав, приклавши до цього свою руку і досвід.

Виглядає на те, що саме Антоній, який безперечно розумівся на геральдиці, порадив Володимирові зробити державним символом Київської Русі тризуб (скіпетр грецького язичеського бога Посейдона) з трьох причин: по-перше, він символізував Святу Трійцю, а в земній іпостасі — єднання влади, народу, і церкви, по-друге, морську державу, а по-третє… так нагадував предковічний язичеський оберіг русичів — древо життя. А може… й тризубу рогатину, з якою Будимир кидався на рудого вражена-варяжина?..