Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 29

НЕВІЛЬНИЦЯ

З часом Мирон навчився абстрагуватися від своєї ідеї-фікс — кіноманії. Врешті, не один він зостався за бортом лодії із символічною назвою «Незалежність». «Простоюють» і не такі як він, прості смертні, а — лауреати! Мохом забуття поростає яблуневий сад Олександра Довженка! А «князям» українським хоч би й що! Значить, така наша доля… І він мирився з цією паршивою долею і ставав звичайним втомленим і байдужим столичним жителем, що мовчки добирається до свого висотного кишла у переповненому собі подібними електропоїзді метро. Та буквально за кілька хвилин не витримував і знову впадав у буєсть.

От і зараз, вискочив із вагона на безлюдній о такій порі станції «Дніпро» і довго ходив, вдивляючись у мерехтливі вогні річкового вокзалу, намагаючись уявити, як тинявся по гамірному Подолу Мирко, як упивався розповідями бувальців-мореплавців про далекі казкові краї, населені дивоглядним звіром, байками про сім чудес світу та про небезпеки, які чигають на купців по дорозі з варягів у греки: і про круті, смертоносні пороги дніпрові, і про кочових розбійників, що падають на купецькі голови, як грім з ясного неба, пронизуючи лодії блискавками стріл.

І перед очима на тлі тихого Дніпра зринали дивні видіння — здавалося він там був, але не в купецькі лодії, а на коні буланому мчав швидше вітру навперейми хитрим оркам, обрам та печенігам, метав стріли золотії, сіючи по степу страх — на ворогів, славу — на руських витязів. А в голові в'язалось слово до слова, оповідаючи про те, що «било та биллю не поросло», та так правдиво і красно, як в тих билинах, що чув він з дитинства від краснобаїв-боянів, що ходили землями руськими та під передзвін гуслів-самогудів співали славу витязям-богатирям руським.

…А одного дня, коли Мирко вештався без діла навколо увозу, з човна, що тільки-но вперся носом у берег, замахав до нього широкими рукавами чудно вбраний купець, гукаючи:

— Гей, добрий молодче, чи не поможеш бідному купцеві на берег крам винести? За щедру мзду, молодче!

Мирко вухам своїм не повіривши, став роззиратися, шукаючи «доброго молодця».

— До тебе, мовлю, до тебе, молодче, — гукав нетерплячий купець. І Мирко, який досі не міг своєю буйною головою втямити, нащо Іларіон примучує себе і його зариватися кротом у сиру землю, коли такий широкий і манливий світ відкривався перед ними з дніпрових берегів, радісно кинувся на той голос… Тож Мирко Любечанин давно збирався попрощатися із чорноризцем і податися в дружинники чи кожум'яки, або носієм купецького краму, а то й напроситися в поплічники до котрогось «річкового чоловіка»…

Але перед очима спливало аж сизе від постів лице Іларіона-схимника, і совість завертала Будимира назад до печерки, до тихого Іларіонового голосу, до його трепетних оповідей посеред нічної темені про дивного Бога, який віддав на погибель свого Сина ради спасіння людського роду. Однак все частіше ловив себе Мирко на мислі, що вертає його на Берестову гору не лиш стид — розум його тужить за тими мудрими бесідами, а серце прагне якогось іншого життя, незбагненного поки що, проте не схожого на тутешнє.