Читать «Мартів хліб» онлайн - страница 7
Яан Кросс
Ага, до речі, що поробляє в цей час Мартінус?
Ой-ой-ой… Саме тоді, коли майстер Йоган виголошував у радникових хоромах промову, сталася вельми суттєва подія. Звісно, спочатку ніхто й гадки не мав, що це так знаменно. Саме в цей час дубовими сходами згори спурхнула донька господарів Матильда. Тендітна дівчина-метелик, у якої (в усякому разі нині) ще немає на личку батькової пихи, а на шиї материного срібла. Лише на кирпатенькому носику три веснянки, а над ними — сині очі. її бузкова сукня погойдується, як велика квітка орлика. Ось вона стоїть перед батьковою постіллю поряд з ненькою, так що пані між донькою і Мартом — наче безмовна сторожова вежа.
І коли майстер каже: «Da mihi arcam meam», Март простягає, звичайно, скриньку з інструментами: спершу бряжчить — знімає з плеча, морочиться із защіпкою і відчиняє її. А в цей час погляд його зелених очей силкується обминути радницю спереду чи ззаду і стрітися із синіми очима панночки Матильди. Тому що раз або навіть двічі вони вже стикались із його зеленими. Отож скриньку з інструментами Март подає майстрові, власне кажучи, потилицею. А коли б він мав бороду — справжню, як у дорослого чоловіка, красиву, широку, наче лопушина, моряцьку бороду, — то зараз вона привселюдно роздвоїлася б: половина лопуха настовбурчилася б у бік майстра й радника, а друга неодмінно потяглася б поза радницею, котра стоїть між ними, як рондель, до Матильди. Але поки що в Марта немає бороди. Лише висіявся пушок мідяного кольору на верхній губі. І то ледь помітний. Хіба що коли на нього впаде промінчик. Ось як зараз: крізь свинцеву візерунчасту раму світлиці сонце розмальовує речі й людей — нібито всі вони потрапили в дивну густу й ніжну рибальську сітку, а світило відбирає зі свого строкатого вилову лише дещо й примушує блищати-сяйнитися. Між іншим, Матильдині кучерики вже біля його лівого вуха, а Мартові тіль-тіль примітні м’якесенькі вуса коло самих її уст, із яких наче ось-ось спурхне «ой». І ні вона, ні він не можуть одвести погляду від сяйнистих накрапів одне на одному — хай собі мама Калле, мов рондель, стовбичить між радниковою мазункою й аптекарчуком.
— Мнямнямням, — говорить майстер Йоган біля постелі радника. — Martine, infunde urinam consulis in ampullam congiariam!
І Март, звичайно, ллє, але майже повз триквартову колбу, адже його очі прикипіли до іншого.
Тоді майстер йоган підіймає колбу й тримає її в мерехтливому снопі світла, то вирячуючи, то прискалюючи очі, як це чинять найповажніші лікарі, найвишколеніші ескулапи, і промовляє:
— Мнямнямнямням. Завдяки нашій глибокій вченості із того, що в цій колбі пузириться, ми виразно бачимо таємниці на ситі сонячного проміння: це
