Читать «Мартів хліб» онлайн - страница 3

«Martine, da mihi arcam meam!» або «Martine, infunde urinam consulis in ampullam congiariam!» — вельми вагомі вислови, за таємничість яких хворі ладні платити значно більше красивеньких срібних шилінгів — у порівнянні з тим, що вони погодилися б дати, якби майстер просто сказав: «Марте, подай-но мою скриньку!» або «Марте, перелий бургомістреву сечу в триквартову колбу!»

А щодо подрібнення рубінів, то важливість цієї роботи Март усвідомив хтозна-коли. Взагалі, тут і думати нічого. Адже однісінький лот цих чудернацьких криваво-червоних і кровотворних самоцвітів найдешевшого гатунку коштує двадцять ризьких марок сріблом — стільки ж, як четверо вгодованих биків!

— Змішаємо і цю шавлієву мазь, — каже Март, — і приготуємо кларет, і потовчемо рубіни. А зараз хай майстер дозволить мені швиденько нанизати ще триста жаб’ячих лапок. Треба це діло довести до пуття.

— Мнямнямням, — мнямкає майстер Йоган, — а скільки вже на мотузці?

— Триста.

— Мнямням. Давай хутчіш.

І Март нанизує жаб’ячі лапки — хап-шморг! хап-шморг! І майстер записує страшенно скрипучим гусячим пером до аптекарського меморіалу: «Anno Domini MCDCLI. Sept. XXI DC pediculi ranularum», що означає: «Божого року 1441, 21 вересня. Шістсот жаб’ячих лапок».

Невпокійлива вереснева бджола, яку принадили до аптеки всілякі дивовижні пахощі й мальовані гірлянди квітів на стелі, облітала їх і тепер невдоволено дзижчить над полицею, де горщики з ганусом та корицею, цукатами й імбиром, усе припадає до щільних кришок.

Цієї миті перед аптекою хтось квапливо прочовгав — ніби в людини не було часу як слід узутися. Та ось кроки вже на сходах, і дзвіночок обзивається срібноголосо — дзінь-дзень — добрий день!

І захеканий клієнт увалюється в аптеку.

Майстер Иоган одразу ж упізнає прибулого, як і Март. Бо навіть у такому неймовірно великому місті, як Таллін, де приблизно сім тисяч мешканців, радникових слуг знають у лице скрізь, не кажучи про аптеку, котра до того ж служить ще й лікарнею. Бо справжнього лікаря в цьому неймовірно великому місті божого 1441 року ще немає. Тож майстер Йоган запитує:

— Ну-ну-ну-ну що? Чим це Юрген такий стривожений, що аж засапався? Чи не скоїлося чого з радником Калле?

— Суща правда — саме з ним! — зітхає Юрген. На його тюленячому виду застиг переляк. — Ще з учорашнього вечора мучиться. У радника болить живіт, судомить крижі. Все тіло ниє. І що найжахливіше — жовч ударила йому в голову! Атож, так і є, бо все гарикає, бурчить, сипле прокляття і, лежачи в ліжку, жбурляє усе, що трапиться під руку, — миски і пивні кухлі, бревіари й свічники — домочадцям у голову. Звісно ж, не господині й панночці, а мені, покоївкам, двірникові…