Читать «Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці» онлайн - страница 42
Люба Клименко
Похорон закінчився тим, що родичі померлого мало не набили пику водієві катафалка, який взагалі ні про що не здогадувався (ДЯДЬ-ОСЯ про це подбав), але колгоспна громада, з вдячності до справедливої розплати за всі їхні тяжкі страждання під гнітючим ярмом НОГИ В РУКИ і за організацію неповторного видовища, захистила водія катафалка від розправи родичів небіжчика, більше того, напоїли його, нагодували і ще три дні не відпускали зі своїх вдячних обіймів.
Проте родичі вирішили помститися ДЯДЬ-ОСІ, тому знайшли його в нашій комуналці. ДЯДЬ-ОСЯ бігав по квартирі з зойками «Шо мнє дєлать? Шо мнє дєлать?». Тим часом спокійна ДОРАРОНОВНА спитала БАБШУР: «Дє твоя заначка?», і та витягла із шифоньєра велику довгу сулію з мутною самогонкою. Конфлікт було згладжено. Обличчя ДЯДЬ-ОСІ не постраждало.
Ось і я з молоточками у мозку, що відбивали «Шо мнє дєлать?», відкрив тремтячими руками холодильник, вийняв шампанське і відкоркував його.
БЛОНДИНКА невимушено хильнула, схвально кивнула головою «Отлічно!» і відразу приступила до справи:
— Картіни продаються?
Господи, як давно я не чув цього магічного запитання!
— Так! — із надією в голосі пробелькотів я.
— Ця, ця і ця, — ткнула вона пальцями на три великі полотна, що стояли під стінкою.
— Тисяча евро, — тихо, майже нечутно сказав я, боячись, що зараз вона мене пошле під три чорти.
— Значить, умісті — три? — порахувала БЛОНДИНКА.
Взагалі-то я мав на увазі тисячу євро за три картини. Але й така ціна мене цілком влаштовувала. Я збадьорився.
— Тут аванс дві тисячі, — недбало сказала вона. — Завтра занесу ще одну.
У мене побігли мурашки по спині.
«Я хочу з нею дружити», — подумав я.
— Упаковать? — пожартував я вголос.
— Ну нє, нормально? — обурилася вона. — Я тут під тобою живу! Ну, валяй, просвіти мене — шо на них понамальовувано?
Я подивився на першу картину і замислився:
— Вобщем, це небо, яке розкривається з моєї мансарди.
— А це що таке? — показала вона на хмарку в лівому куточку. — НЛО?
Вона вимовила слово
— Так, НЛО, — не змигнувши й оком сказав я. За тисячу євро я можу собі дозволити назвату цю хмарку НЛО.
— Круто! — сказала вона і відсьорбнула ще шампанського. — Я повішу цю картину в себе у спальні. Обажаю НЛО! А ти?
За тисячу євро я міг собі дозволити прибрехати:
— І я!
— Бачиш, скільки у нас общого! — констатувала БЛОНДИНКА. — А чоловік, сволочь, називає мене блондінкою.
Вона ще раз хильнула шампанського.
— А це що таке розове? — показала вона на картину «Різдвяне порося».
В принципі, цю картину я намалював для приколу. Але якщо скажу справжню назву цієї картини, боюсь, втрачу наступну тисячу євро, — подумав я. І тут мене осяйнула геніальна ідея: я згадав її рожевого Фольксваґена «Жука».
— «Фольксваґен-жук» застряг у снігу, — урочисто промовив я.
БЛОНДИНКА підскочила з дивану:
— Іди до мене, котіку, дай я тебе поцілую! — сказала вона і смачно впилася своїми губами в мої.
Я не на жарт злякався, що зараз вона висмокче своїм порохотяговим силіконогубовим поцілунком мою вставну щелепу.