Читать «Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці» онлайн - страница 40
Люба Клименко
— Ти серйозно?
— Так! Адже я художник! — пафосно пожартував я.
Для мене це була одна із тисячі хитрощів, якою я хотів заманити її до себе. Те, що, можливо, насправді це були її хитрощі, я не думав.
Так чи інакше, нам було добре.
Я вимальовував пензликом її сивину на корінцях волосся і думав: непогано було б це сфотографувати і представити в чорно-білій палітрі: чорне волосся, сиве коріння і пензлик. Мені подобалося це робити. Я згадав Тома Сойєра, який не хотів фарбувати паркан. Мабуть, коли йому стало стільки років, скільки мені тепер, він пошкодував.
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ сиділа з нафарбованим волоссям (подібно до того, як колись напомаджували голову бріоліном) і з ненафарбованими віями і губами. І без окулярів.
— Я смішна? — спитала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.
Я заперечливо помахав головою.
МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ…
— Чесно?
— Чесно. Уяви собі якусь запаморочливо чудову архітектурну споруду. Уявила?
— Ну.
— А тепер уяви процес будівництва цієї споруди. Уявила?
— Ну.
— То середньостатистичний мешканець милуватиметься лише довершеною працею. А є категорія людей, які милуються процесом створення цієї споруди. Тобто будівлі ще немає, однак очікування і творення її мене більш хвилює, ніж остаточний результат.
Я це так сказав і так проникся сказаним, що не зміг стримати підсвідомого пориву і поцілував її в губи. І зробив це обережно, аби не розхитати той легенький місточок, який звівся поміж нами.
Я приліпив свій поцілунок до її пухкеньких губ і, немов обпікшись, відсахнувся.
Я подивився на неї.
Вона заплющила очі, немов чекаючи наступного поцілунку.
Я завагався.
Потім зважився і став роздавати поцілунки, які прилипали до її обличчя, шиї, рук, неначе магнітики на холодильник.
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ підставила губи. Мій поцілунковий магнітик знову приклеївся до її пухкеньких губ. Так — по-братськи, по-сестринськи.
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ здивувалася. Дуже здивувалася. Де пристрасть? Чому магнітики такі холодні?
— У тебе вставна щелепа? — спитала вона.
З її вуст це звучало не образливо, а як уточнення ситуації для визначення подальшої моделі поведінки.
— Так, — сказав я.
Так, у мене вставна щелепа, тому я активно не всмоктуюся в губи і широко не відкриваю рота, аби випадково не загубити зуби.
— Тобі неприємно? — спитав я.
— Навпаки, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ по-діловому. — У людей, що носять протези, не смердить із рота. Все набагато гігієнічніше. А мені з зубами пощастило, — вона відкрила широко рота. — Жодної пломби. Це мені від бабусі така щелепа дісталася. Просто повезло. Зате у мене маса інших проблем зі здоров’ям. Ти ще переконаєшся.
Я ще переконаюся? Це сказано багатозначно. Значить, «далі буде?»…
Був ранок. Хтось подзвонив у двері. Дивно. Хто б це міг бути? У нас унизу сидить охоронець, і якщо хтось приходить без попередження, мені телефонують і питають — пускати такого-то чи ні?