Читать «Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці» онлайн - страница 37

І я записав цю сентенцію в блокнотик, який спеціально для цього завів.

А із фотографій некрасивих ступнів ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ я вирішив зробити цикл. І назвати його «Небездоганне».

Отже, була середа — її вихідний, або, говорячи по-київськи, неявочний день.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ знову переконувала чи то мене, чи то себе, що її життя можна вважати таким, що склалося.

До того, що вона мала різноманітний і нестандартний сімейний досвід, вона ще й встигла зробити сяку-таку кар’єру.

Не можна було сказати, що це якась фантастична кар’єра. Так собі, або точніше — таке собі…

Вона трохи шкодує, що, маючи неабиякі математичні здібності, пішла в ту сферу, яка для неї була складнішою — в музичну. На виконавський факультет її не прийняли, тож вона заякорилася на теоретичному. Досить пізно розуміла, що краще було б стати математиком-меломаном, ніж музикознавцем із неабиякими математичними задатками. Кандидатом мистецтвознавства вона стала лише тому, що талановитіші за неї вже не вважали це престижним, тому йшли в міжнародні проекти або очолювали якісь фонди, підсміюючись над старомодними кандидатами і кандидатками.

Так само, навряд чи їй дісталася б посада головного редактора журналу «Україна класична», якби вона, тобто посада, була престижною.

П’ять членів редакції, серед яких тільки один з половиною (вона та ще одна молода студентка-дописувачка, що працювала у них на півставки), робили щось путнє. А оскільки журнал був на державному утриманні, то вигнати цих трутнів не було змоги. Тому доводилося з ними миритися і робити вигляд, що їхня робота цілком задовільна, а натомість, щоб журнал мав пристойне обличчя, повністю переробляти виконану ними роботу, а ті сприймали це, як «редагування».

Це внутрішній бік справи. Але зовні все було набагато пристойніше. Вона мала звання заслуженого працівника культури й інші непереконливі бонуси.

— Розумієш, — якось сказала вона, флегматично перекочуючи в роті велику виноградинку, — моє життя втратило свіжість, неначе полиняло.

Я подумав: це хороша ідея. Напишу картину «Життя полиняло».

— Ой, — скрикнула вона. — Знову посадила пляму!

Вона намагалася відтерти бруд на грудях, а після невдачі спитала:

— У тебе немає якоїсь одежини?

У моїй футболці кольору лайма, трошки замалій їй за розміром, вона мала кумедний вигляд: усі численні жирові складки, що шарами розмістилися від другого підборіддя аж до поперека, робили її схожою на велику апетитну зелену гусінь.

— Чого ти на мене так дивишся? — поцікавилася вона.

— Ти нагадуєш мені гусінь.

Вона розсміялася, і її сміх знову розсипався по квартирі кульками, тепер уже не різнокольоровими, а кольору лайма.

— Намалюй мене у вигляді гусені, — попросила вона.

І я намалював «Гусінь кольору лайма на моєму дивані».

Вона подивилася на картину.

Потім на мене.

А я — на неї.

І це було…

І це було…

І це було… МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ!

Якось ми вирішили нарешті відвідати нашу колишню комунальну квартиру. Я попередив ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, що там живе ЖЛОБ і що я кілька разів із ним погиркався, і що навряд чи він запустить нас до себе.