Читать «Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці» онлайн - страница 29

Тож, аби заполучити дівчаток, доводилося прикидатися дурником до сексу («Мені здається, я зміг би прожити з тобою решту свого життя»), і раптово «прозрівати» після сексу («Я для тебе занадто старий, я тебе не вартую!»). І доки дівчаточка белькотіли з різним рівнем театральної майстерності: «Вартуєш, вартуєш… тобто ти ще не старий… тобто вік не має значення…» — я гордовито стріпував своєю все ще густою, але посивілою чуприною і пускав сльозу гіркого розчарування.

Тоді милі дівчаточка починали мене жаліти, і в 50 % це було щиро. Після того вони втрачали надію вкорінитися в 80-метровій мансарді в центрі Києва з виглядом на Володимирський собор і вирішували не витрачати на мене свій дорогоцінний час.

Ні, я не був таким уже циніком. У ліжку я робив усе «по книжці», щоб дівчинка з приємністю згадувала своє перебування на богемній київській мансарді й ностальгійно розповідала онучці, як вона провела день або ніч з одним самотнім фотохудожником…

Крім того, кожна йшла від мене з фотороботою, яку я дарував зі словами: «Коли я помру, вона коштуватиме шалені гроші!»

Дівчатка, як правило, вірили, бо зазвичай не слідкували за рейтингами сучасних фотохудожників.

Щоразу після інтиму чи то з тіточкою, чи то з дівчинкою я приймав вольове рішення штучно не продовжувати відведений мені термін фізичних любовних утіх, адже я вже не сприймав жінок як об’єкти задоволення.

Я думав: оце найкращий час, щоб стати феміністом. Я вже не бачу в жінках привабливості, таємничості, ніжності, не відчуваю до них сексуального потягу, не приглядаюся до них, не роздивляюся їх, не чіпляюся до них, не фліртую з ними — тобто не займаюся тим, що трактується феміністками як сексистська поведінка, а просто тупо сприймаю їх, як подібних до себе істот.

Отож, перебуваючи в стані, який можна охарактеризувати, як «середній рід», я несподівано зустрів ЇЇ — ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ. Це сталося в Оперному театрі. Навіть не розумію, як мене туди занесло. Ага, я запросив одну мадемуазельку в театр, а вона не прийшла. Навіщо ж пропадати двом квиткам, якщо можна використати хоч один?

Я сидів у ложі бельетаж, а ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ — «піді мною» в партері. Видно було, що, на відміну від мене, вона прийшла сюди не випадково. Вона ходить сюди регулярно. І не дивно. Вона з дитинства була меломанкою. Якщо не грала на фортепіано, то крутила платівки, вправляючись в оперному співі. От і зараз ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ уважно слухала музику, подібно до того, як коректор вичитує текст, і реагувала на фальшиві нотки, морщачи свого носика.

По обидва боки від неї сиділо двоє чоловіків. Один — старший, лисуватий, із черевцем. Військовий у відставці? Другий — моложавий, із довгим, ретельно укладеним волоссям. Митець? ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ час від часу нахилялася то до одного, то до іншого з коментарями з приводу вистави. Колишній військовий відверто позіхав. Митець виявляв щирий інтерес до того, що відбувалося на сцені. І тому до нього ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ зверталася частіше.

Я не міг зрозуміти, «ху із ху» в цій трійці. Колишній військовий видавався значно старшим за ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, і він якось краще пасував на роль її законного чоловіка. Хто ж тоді митець? Він був замолодим, щоб вважатися її чоловіком, і застарим, щоб вважатися її сином. Може, брат? Здається, у ІРЕНИ й РОМИ народився хлопчик.