Читать «Маленький світ» онлайн - страница 19

— Це? — дівчина тицьнула пальцем на буханець. — Це хліб. У вашій країні нема хліба?

— Тею, здається, коли ми були у сумці нас ледве не задавило шматком хліба, — прошепотів Форо.

— Так, тепер бачу. Еммо, у Ембірі хліб зовсім інший, навіть пахне не так. Кому розказати не повірять! — проказав він останню фразу до Форо.

— А зараз ми знову заліземо у сумку? — запитав той неголосно.

— Мабуть що так.

— Все, я готова! — сказала Емма. — Але ж як ви будете йти? Тобто я повинна якось вас нести, але як? Хоча здається я знаю. Зараз!

Вона кинулася до полиць з посудом й щось звідти дістала. То була невеличка прямокутна коробка з кольоровою кришкою. Дівчина висипала на стіл все, що у ній було, а потім узяла ножа й пробила у кришці кілька великих дірок. Далі такі ж дірочки вона зробила у стінках коробки.

— Все. Цей будиночок буде схованкою для вас, на той час, поки ви будете зі мною. Будь ласка, не бійтеся, сідайте!

Тей подивився у її великі очі і весь його страх пропав. Вони були щирими та ніжними. Форо вже вскочив у середину коробки й радісно роздивлявся навколо.

— Стояти тут не вийде, тільки сидіти. Інакше кришка коробки не закриється, — гукнув він.

— Гаразд, будемо сидіти.

— Але ж нема на чому!

Дівчина з цікавістю спостерігала за малими створіннями, і їй захотілося якось піклуватися про них.

— Зараз я знайду вам на що сісти, — вона знову зникла за стіною іншої кімнати у пошуках потрібного предмету. З великої скриньки дістала подушечку з голками. Обережно повиймала голки та принесла подушечку хлопцям. Потім турботливо вклала її у коробку.

— Ну ось, тепер ми будемо неначе у ліжку, — проговорив Тей до товариша, який уважно стежив за усіма діями Емми.

— Сідайте швидше, нам потрібно йти.

Емма нахилилася над ними в очікуванні. Хлопці залізли у коробку та сіли один на проти одного. Вона взяла її до рук, і обережно прикривши кришкою вирушила у дорогу. Емма довго йшла пішки. Саме зараз хлопці зрозуміли як добре, що їх оберігає м’яка постіль. Коробочка весь час гойдалася, їх кидало з кінця у кінець. Але при цьому вони намагалися розгледіти щось у ті отвори, які зробила для них Емма. Навколо був лише ліс. Великі товсті стовбури, мов обіймалися між собою, затуляючи простір.

Нарешті світла стало більше, і Емма вийшла на жовте, сухе поле. Воно здавалося дуже великим, і краю ніде не було видно.

— Це поле дуже велике, навіть для Емми, — сказав Тей.

— Так. Здається, вона буде йти цілу вічність поки його перетне.

— Що ви там говорите? — запитала Емма, відкривши кришку коробки.

— Говоримо, що йти дуже далеко, і ти мабуть втомилася, — голосно сказав Тей.

— А ще дуже хочеться пити! — додав Форо, показуючи що фляга у якій була вода зовсім порожня. Потім тихо додав:

— Та й їсти теж…

— Так, йти справді не близько. На жаль, батько забрав коней, тому довелося йти пішки. Але скоро ми дійдемо до містечка, а там поїдемо. Тоді буде набагато швидше. Що ти шукаєш? — звернулася вона до Форо, який витрушував усе зі своєї сумки.

— Він зголоднів, — відповів Тей.

— Ой, вибачте, я зовсім не подумала, ви голодні?! — Емма зупинилася. — Зараз ми щось вигадаємо і заодно перепочинемо.