Читать «Маленький світ» онлайн - страница 11

— Друже мій, ти запізнився, — підхопився Форо, — я не сказав тобі, що вже був у нього.

— Що? Без мене?

— Вибач, не стримався. Та все марно! Його давно нема у Лешті. Вже накивав п’ятами. Тепер лишитися тут було б для нього самогубством.

— От черв’як брудний! Він ніколи не повернеться сюди тому, що боягуз. Гаразд, не варто навіть думати про нього. Час до роботи!

Вони знову поринули у книги. Після обіду прийшла Залда. Принесла гарячого супу та хлібного коржа. Поки хлопці їли, вона сиділа коло Сіди і тихенько плакала. Тей з’їв зовсім мало та відразу кинувся до роботи.

— Дядьку Зуфе! — раптово вигукнув він, — Ось! Ось воно!

Старий кинув обід і підійшов до книги.

— «Отруєння зіллям втрати минулого» — прочитав він, — так Тею, це справді воно. Зажди, я сам подивлюся. Тей радів як дитя, вирішивши, що тепер все закінчиться. Та вдивляючись в обличчя Зуфа швидко замовк і налякано чекав відповіді. Чаклун мовчав, і думки його не були радісними, це було зрозуміло по очах та виразу обличчя.

— Що там, що? — з нетерпінням спитав Тей.

— Для лікування потрібна роса.

— Звичайна роса? Та що ж тут такого, вранці зберемо її скільки треба.

— Ні, Тею, не звичайна. Роса з найбільшої квітки у світі.

— А яка найбільша квітка у світі? — запитав Форо.

— На жаль такої квітки у Ембірі нема.

— Як-то нема? Але ж про неї написано у книзі, виходить десь вона є?

Чаклун не відповідав. Тей знервовано дивився на старого і ладен був луснути від нетерпіння. Він бачив, що Зуф щось приховує, але не розумів чому.

— Дядьку Зуф, Сіда єдина хто лишився з моїх рідних. Вона ще зовсім юна, і я не зможу без неї жити. Якщо я їй не допоможу, то не пробачу цього собі ніколи. Адже провина у тому, що сталося лежить і на мені. Не приховуйте, будь ласка, від мене нічого. Якщо для того, щоб допомогти Сіді, треба вилізти на небо чи спуститися під землю, я зроблю це! Чуєте?!

Зуф не відповідав. Чаклун щось не хотів говорити і це нервувало хлопця ще більше. Форо стояв напроти, дивився то на одного, то на іншого і не розумів, що відбувалося.

— Сіда вас завжди любила, майже як батька, — Тей похмуро опустив голову.

Зараз все залежало від чаклуна. Та він не наважувався на якийсь крок. Дивно поглядав у вікно і щось обмірковував, ніби зважував на величезних важелях думки.

— Так, вона завжди була мов дочка мені, — нарешті вимовив старий. — Гаразд! Збирайтеся у дорогу! Але це дуже важка та далека подорож.

— Що це ви робите? — злякано запитала Залда, коли вийшла від Сіди. Хлопці вже похапцем складали у вузол їжу, яка залишалася на столі. Тей поклав ще ножа і воду у великій пляшці.

— Мамо, ми повинні знайти квітку, найбільшу у світі, ми скоро повернемося! — чекаючи від Залди недоброї реакції, розгублено промовив Форо. Та жінка навіть не думала тримати їх. Вона теж хвилювалася за Сіду, і сприйняла цю подорож як спасіння для дівчини.

— Синку, я розумію, хай усі духи Ембіри стануть вам у допомозі. Тею, не хвилюйся, я буду дивитися за Сідою.

— Дякую, тітко Залдо. Ми швидко повернемося, повинні, адже в нас лишилося не так багато часу.

— Мамо, заспокой Міру, хай не хвилюється і чекає на мене, як тільки я повернуся ми відразу одружимося, а зараз я потрібен Тею.