Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 93

Вони розбили табір та з'їли холодну безрадісну вечерю.

— Я сумую за сестричкою, — зауважив Конрад.

— І за її куховарством, — додав Анкс.

— Чому вона не поїхала з нами? — спитав Наткер.

Дісмас промовчав.

Конрад спитав:

— То який в нас план? Як ми викрадемо цю ряднину? Всі, з ким я тільки не розмовляв у Базелі, кажуть, що це неможливо.

Дісмас витріщився.

— Що ти маєш на увазі? Що значить: «Усі, з ким я тільки не розмовляв, сказали, що це неможливо»? Боже праведний, Конраде! Ти розпатякав, що саме ми збираємося зробити?

— Не обіссись, чоловіче. Я лише трохи навів довідки, і все. Звичайна оглядність.

Дісмас похитав головою.

— Господи помилуй!

— Я маю право знати, у що вляпуюсь. І всі, кого б я не питав, кажуть, що легше пробратися під спідницю до монашки, ніж до тієї плащаниці. То ж я і питаю: який в нас план?

— План, кажеш? — відповів Дісмас. — Дуже добре. Якщо ти вже питаєш, то план такий: зупиняти і розпитувати кожного подорожнього звідси аж до самого Шамбері, чи мають вони якісь пропозиції щодо того, як її викрасти. Потім ми зберемо всі ці пропозиції до купи, подивимось на них та виберемо найрозумнішу. Для більшої певності ми ще й у герцога Савойського спитаємо — можливо, і в нього є якась пропозиція з приводу нашої справи. Ось такий план.

— Зараз нема ніякої потреби ображати мене.

— А це і не образа. Образа ось: ти імбецил, Конраде.

— Обережніше, рейзелауфере!

Дюрер втрутився:

— Гей, гей, хлопці, досить. Заспокойтеся всі.

Дісмас та Конрад скочили на ноги.

— Скажи це ще раз!

— Ти імбецил. Ще раз? Будь ласка, я вимовлю це повільно, щоб ти зміг зрозуміти.

Дюрер став між ними. Почалася штовханина. Конрад наніс перший удар, що злегка зачепив Дюрерове вухо. Невдовзі вони вже молотили один одного, потім утрьох упали у багнюку і почали качались у різні боки прямісінько біля вогнища. Дюрер знову втиснувся між двох бійців.

Спостерігаючи за цим шарварком, Наткер та Анкс пожвавилися. Склавши руки на грудях, вони спостерігали за бойовищем і несамовито раділи такій розкішній розвазі у цей похмурий вечір.

Рукопашний бій супроводжувався гарчанням, прокляттями та розкиданням вугілля, що ще жевріло. Наткер та Анкс тим часом обговорювали проблему: чи не зрадять вони Конрада тим, що поставлять на рейзелауфера. Раптом почувся стукіт копит, і біля розореного вогнища виник вершник. Обидва ландскнехти потяглися за зброєю.

Наткер зі сміхом звернувся до тих трьох, які все ще вовтузилися у багнюці:

— У нас гості!

Конрад, Дісмас та безпомічний Дюрер заклякли у дивовижному сплетінні, наче Лаокоон із синами, та, моргаючи, подивилися вгору.

У сідлі була Магда. Біля неї вже тупцяв Наткер, допомагаючи злізти з коня. Другий кінь, навантажений, був прив'язаний позаду.

Буркочучи та проклинаючи обох йолопів, Дюрер звільнився з обіймів Дісмаса та Конрада і встав, увесь у пилу та смітті.

— Майстре Дюрер, — зауважила Магда, — ви трохи горите.

Край його туніки вже палав. Дюрер поплескав по ньому долонею.

Дісмас та Конрад лежали нерухомо, стискаючи один одного, та витріщаючись на Магду.