Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 92

Компанія становила собою досить сумне видовище. У ландскнехтів було таке пекельне похмілля після гульби, що сили їм вистачало лише на те, щоб не випадати із сідел. Дісмас та Дюрер, обидва похмурі, їхали поруч у повній тиші: Дюрер питав себе, якого біса він вирішив продовжувати подорож, Дісмас корив себе за те, що обманув Магду. Те, що він зробив це заради її ж блага, ніяк не поліпшувало ситуацію. Навіть Дюрер, потопаючий у своїй власній скорботі, помітив горе товариша.

— Що тебе гризе, Дісе?

Дісмас промовчав. Він не розповідав Дюреру про те, що сталося між ним та Магдою.

— Ось що має підбадьорити твоє пастушаче серце, — нарешті зауважив Дюрер, указуючи через ліве плече на Альпи, які тяглися своїми білосніжними піками прямісінько у блакитне небо.

Дісмас неуважно подивився. Дюрер роздратувався: Дісмас занепав духом навіть сильніше за нього, тоді як він пішов на таку благородну самопожертву. Він сказав:

— Ну, припини, годі вже журитися. Я не більше за тебе хотів би танцювати зі смертю.

Дюрер придивився до обличчя свого товариша так, ніби збирався намалювати його портрет. Художники вміють читати людські душі, тому він побачив, що Дісмаса охоплюють не журба і не страх смерті.

— A-а, зрозуміло. Дівчина.

Дісмас зітхнув. Так, дівчина.

— Знаєш, я теж за нею сумую, — сказав Дюрер, заганяючи себе в тугу Дісмаса. — Неймовірна дівчина. Навіть уявити страшно, що тільки вона пережила у лапах тієї потвори. Переконаний, він зараз верещить у пеклі. І сподіваюся, що те пекло за версією Босха.

Він трохи помовчав і додав:

— Я б хотів написати її портрет. Вона справжня красуня. І повезе ж комусь із жінкою. Можливо, вони з Парацельсом…

— Нарсе, замовкни, будь ласка.

— Закохався! Я так і знав. Оце так: у Дісмаса, виявляється, є серце! Влучний момент, щоб закохатися. Та добре. Розвертаймося, їдьмо назад до Базеля. Я намалюю ваш весільний портрет. Безкоштовно. Мій подарунок.

Дісмас продовжував мовчати.

— Ну, а вона кохає тебе?

— Ти можеш заткнутися?

— Напевно кохає. Вона так на тебе дивиться. Ми, художники, знаємося на таких речах.

— Дай мені спокій. Вона б дивилася так на будь-кого, хто б їй допоміг. Послухай, Нарсе, я не хочу про це розмовляти.

— Якщо вона тебе кохає, чому б нам не…

— Вона мене не кохає! Вдячність і кохання — різні речі. Кохання — це…

— Невже? Будь ласка, продовжуй. Давай, розкажи мені що таке кохання.

Дісмас застогнав.

— Нарсе, ти лукавий біс. Тобі тільки й треба, щоб ми розвернулися, і тоді ти б не здох на клятій шибениці разом зі мною в Шамбері. Шибениця — це якщо нам дуже пощастить. Скоріш за все, нас колесують — починаючи знизу.

— Добре, добре. Визнаю. Визнаю, що не хочу померти на клятій шибениці або щоб мене колесували. Але не читай мені тут лекцій про кохання. Якби Амур був швейцарцем, він би із задоволенням пускав свої стріли у гірських козлів.

— Ви, двоє, про що ви там гризетеся? — спитав Конрад з-за спини. — Кудкудаче, як півні. Можна тихіше? В мене зараз голова відвалиться…