Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 84
Крістофер Баклі
У відповідь на вибух їхнього реготу зверху почулася жіноча лайка. Дісмас помітив, що Анкс щосили стиснув кулаки.
— Конраде, Наткере, — дорікнув Дісмас, — не будьте такими неввічливими. Це може статися з кожним.
— Не зі мною, — сказав Конрад.
— І не зі мною, — додав Наткер.
«Бог зненавидів мене, це точно, — подумав Дісмас. — На додачу до усього я маю примиряти блудливих ландскнехтів, бо у одного з них не встав».
Він поклав руку на плече Анкса і відвів його у бік.
— Ніколи раніше такого не траплялося, — занив Анкс. — Ніколи!
— Не хвилюйся, друже. Зі мною таке весь час трапляється. Ти просто стомився. Вкладайся у ліжко. Поспи трохи. Завтра з'їж сирого м'яса та випий джерельної води. Як зробиш це, повертайся до борделю — і будеш справжнім мінотавром!
Анкс трусонув головою і заявив, що з повіями — на віки вічні — покінчено. Та пішли вони до біса. І всі інші також.
Дісмас розважав Магду розповідями, сидячи на її ліжку у лікарні Парацельса.
Вона мала кращий вигляд, хоча очі були сонні. Вона пояснила, що це від знеболювальних ліків, що їй дає Парацельс. Настоянка, яку він називав «
Магда, проте, з цікавістю вислухала доповідь Дісмаса про те, як Анкс знеславився у борделі.
— О! Від цього існує один засіб, — сказала вона. — Мій батько раніше готував його для своїх покупців. Це чай, заварений з кори одного африканського дерева. Як же воно зветься? А — йохімбе, дерево кохання. Парацельс також знає його, це точно.
Дісмас посміхнувся. Які речі були відомі Магді! Зненацька засоромившись, вона зашарілася.
— Парацельс не вірить, що ти монах, — сказала вона. — Ставить мені багато питань. Ти подобаєшся йому… — Вона раптом перейшла на шепіт: — Він вважає, що всі інші — якісь убивці.
Дісмас знову посміхнувся.
— Нарс би не зрадів, почувши таке. Він у нас сноб.
— Нарс — це…
— Художник. У нього волосся, як у тебе.
— Так.
Вона кивнула.
— Він відрізняється від інших послушників. Але ми маємо щось зробити для бідолашного Анкса. Дай-но мені клаптик паперу.
Вона записала назву африканської кори та вказівки.
— Віднеси це аптекарю в кварталі Санкт-Андреас.
Дісмас узяв папірець. Непросте завдання.
— Що сталося? — спитала Магда.
— Нічого… Добре… Ну… Взагалі-то багато чого.
Вона взяла його за руку.
— Що тебе непокоїть, Дісмасе?
— Тобі краще не знати.
Вона була така гарна на тлі білої подушки. Наче одна з жінок на картинах того італійця, як же його звали… Боттічеллі? Цю картину він бачив у маєтку свого клієнта. Раптом йому нестерпно захотілося все їй розказати. Але ні. Не треба. Нащо вплутувати дівчину у свої біди?
Він посміхнувся.
— Відпочивай, потім поговоримо.
Вона стиснула його руку.
— Ти прийдеш? Обіцяєш?
— Так.
Він завмер, опустив очі на папірець у руках, потім розгублено відвів їх.
Магда всміхнулася.
— Ти маєш піклуватися про своїх послушників. Але скажи йому, щоб не приймав забагато. Цей засіб надто сильний.