Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 29
Крістофер Баклі
— А це що таке? — запитав Дісмас.
Священик здивувався:
— Ваш човен.
Дісмас витріщив очі.
— Що ви маєте на увазі?
— Човен апостола Петра. Той, що ви придбали для його милості у Базелі восени минулого року. Він дуже популярний серед паломників. Ви ж самі бачили, який натовп. Відтоді, як його привезли сюди, — щодня юрба. Його милість дуже задоволений.
Альбрехт прийняв Дісмаса в своєму кабінеті, віч-на-віч.
— Я скучив за вами, кузене. Чи добре зимували?
— Так, — сказав Дісмас, намагаючись контролювати емоції. — Я дещо привіз, думаю, ваша милість схвалить.
— Ви ніколи не розчаровували мене, Дісмасе.
Альбрехт був у піднесеному настрої. Безсумнівно, його звеселяв безперервний дзенькіт монет у сундуку на подвір'ї.
Дісмас відкашлявся.
— Чи можу я запитати вашу милість, що це за водний транспорт у дворі?
Альбрехт посміхнувся.
— Такий успіх! Бачили скільки людей? Цілодобово надходять. Ніякого спокою.
— Бачив. При всій повазі, питаю ще раз — що це?
Альбрехт зітхнув.
— Дісмасе, ми ж не будемо учиняти сцену? Чи будемо? Випийте вина.
Він налив зі срібного глечика.
— Він зроблений за прообразом того, що на фресці Джотто. Ви, можливо, бачили її.
— Ні.
— Таке обличчя, Дісмасе! Човен зроблений дуже якісно.
— Вибачте, але я дуже здивувався, коли отець Неблер повідомив мені, що я придбав його для вашої милості. У Базелі.
— Ах, ось чому такий вираз. Ну, ви ж наш офіційний майстер реліквій. Чому б вам було не знайти його для мене? Пишайтеся, Дісмасе! Це робить вам честь.
Дісмас мовчки витріщався.
— Якщо ви переймаєтеся вашою комісією — не варто. Я вам добре заплачу. Як завжди, — сказав Альбрехт.
— При всій повазі, винагорода тут ні до чого, ваша милосте. Ні за яких обставин я не візьму компенсацію за це…
— Дісмасе, якщо воно заставляє людей бути благочестивими, не має значення, чим воно є…
— Підробка?
— Витвір майстра.
— Ваша милосте, в якості вашого офіційного майстра реліквій, я прагну…
— Так, так. Мені добре знайома ваша хвалена чесність. Чому? Тому що ви заявляєте про неї при кожній нагоді. Я повинен вислухати ще раз?
Дісмас стиснув кулаки під столом у німій люті. Яке свавілля! Ще й вичитує.
Альбрехт продовжив нарікання, але на іншу тему.
— Цей сезон був найскладнішим для мене, Дісмасе. Найважчим. Маю зауважити, що твій «дядечко Фрідріх» нічого не зробив, щоб допомогти. І я скажу, це мене образило. Дуже образило.
Звісно, йдеться про Лютера. Дісмас був далеко від Імперії, але і у Венеції, і у Генуї, і у Неаполі до нього доходили новини з півночі. Дюрер був правий — Фрідріха не довго тішив протест Лютера. Вся Європа тільки й говорила, що про його майстра богослов'я.
Альбрехт починав заводитися.
— Цей буйний монах мав зухвальство прислати мені свої бридкі тези. Тези! В цій назві забагато честі як для верзіння п'яного монаха. Він додав підлабузницького листа із звертанням до мене «ваша уславлена високосте». А себе він назвав «fex hominum» — лайном серед людей! Так воно і є. А тоді насмілився вичитувати мене — мене, з моїми трьома архієпископствами! — через церковну доктрину про індульгенції. Дикун! Домініканці надрукували листівки на захист свого брата Тецеля і його справедливих діянь. А що зробили студенти у Віттенберзі? Студенти вашого «дядечка Фрідріха»? Вони їх спалили! Вісімсот листівок! А що зробив ваш «дядечко», щоб покарати цю надзвичайну нахабність? Нічого.