Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 106

Конрад підняв порожню пляшечку з посмішкою хлопчиська, який намагається виканючити солодощів.

— Сестричко, будь ласка!..

28. Лотар. Повернення

— Ні,— сказав Дюрер. — Категорично — ні.

— Нарсе…

— Ти оглух? Ні!

— Хіба ти не розумієш, що…

— Я дуже добре розумію. Я розумію, що це недоумкувата пропозиція, яка зажене мене у могилу. Я пішов з тобою за покликанням серця — щоб допомогти тобі, а не пропонувати себе у якості жертовного агнця. Самогубство — смертний гріх. Тому — ні. І більше не звертайся до мене з цим.

— Ти не бачиш логіки?

— Ти це називаєш логікою? Не сміши мене!

— Ти меланхолік. Я покинув спроби розсмішити тебе років десять тому.

— То знай, що зараз ти мене насмішив. Ха-ха-ха. Іди до біса! Сам видавай з себе мертвого графа.

— Якщо ти припиниш ці істерики та послухаєш мене хоч хвилину, одразу зрозумієш, чому саме ти, а не я, маєш зіграти роль Лотара. Якщо це спрацює…

— О! Ви чули? — гукнув Дюрер до інших. — Лише друге речення його настанови і він уже каже «Якщо»!

— Нарсе, не існує жодної причини, з якої герцог Савойський не мріяв би мати у приятелях похресника імператора Священної Римської імперії. Герцог Карл ненавидить та боїться короля Франції. Власне, імператор також ненавидить короля Франції. Ніщо б на світі не зробило герцога Савойського таким щасливим, як побачити у себе в гостях похресника імператора. Чому? Бо похресник повернеться додому і розповість своєму хрещеному, який же прегарний хлопець цей герцог Савойський! Такий гостинний господар! Я, мовляв, вирушив у прощу до Шамбері, щоб уклонитися плащаниці. Звісно, як звичайний пілігрим і навіть гадки не мав спілкуватися з герцогом. Але він якось дізнався, що я у місті, і прийняв мене, як рідного сина!

Дюрер щільно склав руки на грудях на знак непокори.

— Якщо ти гадаєш, що це така неймовірна ідея — сам грай Лотара.

— Нарсе, будь ласка, зберися. Не я маю підібратися якнайближче до плащаниці, щоб відтворити її копію. Ти митець, не я.

Раптом почувся голос Магди:

— У тому, що пропонує Дісмас, є сенс, майстре Дюрер.

— Спочатку логіка, а тепер уже і сенс? — фиркнув Дюрер. — Я гадаю, що всі ви з'їхали з глузду.

— Гей, чоловіче, покажи характер, — устряв Конрад. — Це гарний план!

Дюрер відкинув голову та подивився на стелю, ніби чекаючи божественного втручання.

— А що як хтось у замку особисто знайомий із Лотаром Шрамберзьким? Га? Що тоді?

— Малоймовірно, — відповів Дісмас.

— Малоймовірно? — пирхнув Дюрер. — Дісмасе, а чи не занадто легковажно ти ставиш усе моє життя на це «малоймовірно»?

— Нарсе, я буду там з тобою, на твоєму боці. Як твій прислужник. Це і моє життя теж. Не треба вдавати з себе покинутого мученика.

— Як ми презентуємо себе у замку? Постукаємо в двері, потім я скажу: «Привіт, хлопці, я Лотар! Впустіть мене»?

— Ти ж хотів пристойне помешкання, чи не так? Але знов повторюю — ні. Якщо ти так усе драматизуєш, ми не будемо стукати у двері і вимагати покоїв. Ти назвешся охоронцю. Віддаси листа та підеш. Лист буде від тебе, тобто від графа Лотара Шрамберзького. У листі буде сказано, що ти тут, у Шамбері, що прийшов як паломник з кількома наближеними особами. Ти нічого не проситимеш. Лист — це лише формальна данина етикету, прояв увічливості в аристократів. Напишемо ще кілька милих речей про те, як гарно у Шамбері, як чудово, що герцог виставляє плащаницю, щоб кожен міг їй уклонитися. Щось таке. Потім ти бажаєш йому міцного здоров'я — і нехай його благословить всемогутній Господь. І прощаєшся. Ото і все. Якщо він попадеться на живця, ми опинимося у замку. Якщо ні… тоді маємо вигадувати інший спосіб пробитися крізь стіни Шамбері. Можливо, згодиться обложна вежа. Але цей план простіший.