Читать «Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХVIII ст.» онлайн - страница 121

Як і патріотизм, сепаратизм також мав для мазепинців та їхніх сучасників дещо інше значення, ніж у новітні часи. Певна річ, кожен гетьман од Хмельницького до Мазепи, як і кожен модерний український націоналіст, бажав або й робив спробу вирвати Україну з-під влади Москви. Одначе якщо рушій цього сепаратизму — природне бажання народу опиратися чужинському пануванню й зберегти самоврядування — був той самий, мета, розуміння та раціональне обгрунтування в українських гетьманів і в українських націоналістів дуже відрізнялися. Новітній український сепаратизм базувався на високому рівні національної свідомості й ставив за мету створення незалежної національної держави. Мазепинці не мислили такими модерними поняттями, як національна держава. Для них політичні відносини були головно стосунками між сувереном і знаттю, що панувала в певній країні. Хоча національно-етнічні міркування й мали місце, але вони вважалися другорядними. Як і інші тогочасні еліти, українську старшину турбувало передусім те, чи влада її суверена справедлива, тобто чи дотримує він зобов'язань, які дав, приймаючи Україну під своє заступництво. Лише після того, як старшина дійшла висновку, що цар порушує первісні угоди, виникли сепаратистські спонуки. У тому контексті вони означали відмову від даного суверена й пошук більш задовільних відносин з іншим зверхником.

Доконечна потреба прийняти зверхність іншого монарха була для Мазепи й Орлика очевидною, оскільки козацька Україна не могла сама протистояти російському пануванню. Безперечно, наслідуючи прецедент, установлений Гадяцькою угодою 1658p., і Мазепа, й Орлик воліли б, аби Україна прийняла суверенітет польського короля й увійшла в тристоронній союз із Польщею та Литвою. їм здавалося, що децентралізований, шляхетський характер Речі Посполитої міг би найкраще гарантувати права й привілеї старшини та автономію України. Але ці плани зазнали невдачі через поразку Лещинського й опозицію польських магнатів будь-яким угодам, що обмежували б їхні шанси повернутися на втрачені 1648р. українські землі. Найбільш життєздатним, але найменш популярним серед мазепинців був план створити Українське князівство на Правобережжі під зверхністю Туреччини. Але на перешкоді цьому проектові неодноразово ставали протимусульманські упередження Орлика, неготовність Порти форсувати здійснення її планів і впертий опір поляків. Тоді, після безуспішних спроб дійти порозуміння з поляками й турками, Орлик і жменька його спільників, що залишилися при мазепинстві, не мали іншого вибору, ніж еміграція.