Читать «Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХVIII ст.» онлайн - страница 120

Так сталося, що найбільший успіх Вільнева по суті поклав край політичній кар'єрі людини, якій він так прагнув допомогти. Мир між Росією й Туреччиною зробив Орлика непотрібним жодній із великих держав Східної Європи. Проте навіть після багатьох років розбитих надій і розчарувань колишній гетьман, незважаючи на похилий вік (67 років), не хотів припиняти своїх зусиль. Ще до завершення воєнних дій між Росією і Туреччиною, молодший і старший Орлики намагалися втягти Швецію у війну на боці Порти. 2 грудня 1739р. між Швецією й Туреччиною укладено оборонний союз, однак через вагання шведів він не привів до військового співробітництва. Але навіть після Белградського миру шведи виказували готовність воювати проти росіян. Тому протягом 1740—1741pp. усі сподівання Орлика були пов'язані з близькою шведсько-російською війною.

Тим часом Порта, більше не потребуючи Орлика, наказала йому перебратися до Адріанополя, де він був би позбавлений змоги створювати для неї ускладнення на міжнародній арені. Думка про те, що він буде інтернований в Адріанополі, як раніше у Салоніках, жахала колишнього гетьмана. Він просив дозволу поїхати до Ясс, де, як він сподівався, знайомство з господарем дозволило б йому з'єднатися зі своєю родиною, якої він не бачив понад двадцять років. Порта наполягала на Адріанополі й учинила тиск на обтяженого боргами емігранта, позбавивши його фінансової підтримки. Лише з великими труднощами, завдяки втручанню шведських резидентів у Константинополі, Орлик дістав дозвіл поїхати до Ясс. Але це не могло компенсувати розчарування, яке пережив колишній гетьман, довідавшись про те, що шведсько-російська війна 1741р. закінчилася поразкою шведів. Втративши останні надії, хворий, без сподвижників і майже зовсім без грошей, Орлик провів останні місяці свого життя при дворі Ніколає Маурокордато в Яссах. 7 червня 1742р. французький посол у Константинополі Кастеллан повідомив, що "М.Orlick est mort..."

ВИСНОВКИ

 Якщо розглядати діяльність мазепинців на широкому тлі, стає очевидним, що в багатьох аспектах вона чітко улягає в загальну модель повстань східноєвропейської знаті початку XVIIIст. Як і Ракоці, Кантемир, Паткуль та Лещинський у своїх країнах, Мазепа й Орлик очолювали боротьбу української еліти проти чужоземного абсолютизму — в даному разі того, що його Москва прагнула запровадити в Україні, їхній опір централізаторським реформам Петра І грунтувався на переконанні, що ті реформи порушують Переяславську угоду 1654p., яка, за тлумаченням українців, гарантувала їм самоврядування. Оскільки то було століття, коли наступ на автономію країни на практиці означав обмеження політичних прав і привілеїв її еліти, бажання Мазепи, Орлика й старшини забезпечити свої інтереси тісно перепліталося з турботою про добробут і волю їхньої "коханої вітчизни, України". Поєднання прагматичного й альтруїстичного типове для патріотизму знаті в XVII—XVIIIст. Той патріотизм мав набагато конкретнішу, можна навіть сказати, органічнішу підставу, ніж ідеалістичний націоналізм XIX та XXст.