Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 8
Ярослава Дегтяренко
Приміщення ратуші було зручне та затишне, і в ньому могли поміститися не тільки учасники процесу, а й ті роззяви, які знічев’я та цікавості приходили послухати, хто з ким і за що судиться. Проте в цей день зала була напівпорожньою, бо для обивателів справа видавалася нецікавою – якби ж то було або перелюбство, або крадіжка чи що інше жахливе та скандальне, то тоді не гріх і послухати. Прийшли лише полковник Мартин Пушкар, полковий суддя, другий полковий осавула та писар. Ну і, звичайно ж, Соломка як жалоблива, тобто покривджена, сторона.
Взагалі Клим розраховував, що Марічка злякається й не стане чинити серйозний спротив або взагалі погодиться не доводити справу до суду. Адже, на думку суспільства, будь-яка тяжба лягала плямою на честь як позивача, так і відповідача, бо в порядних людей не виникає жодних проблем із законом. Сам Соломка чхав на людську думку – зате він отримає омріяний млинок! Але Климко помилився щодо сили духу Марічки – вона у супроводі старшого сина з’явилася в суді без жодної тіні сорому, готова боротися за своє майно до останнього.
Коли Марія увійшла до зали, полковник Пушкар підвівся та ввічливо вклонився їй, чим змусив вчинити так само й інших чоловіків. Узагалі Пушкар досадував: з одного боку, він не був проти, щоб удова чесно заробляла собі на життя, але з другого – розумів, що має вчинити згідно з законом. Адже він полковник, представник влади. Але Мартин не гребував і звичайною людською повагою – ну не винна ж Марія, що мусить судитися, то за що її зневажати?!
– Добрий день, пане полковнику, – ввічливо, проте гордовито привіталася Марія, а потім сухо додала, звертаючись до інших: – І вам, добродії.
Насправді Марічка ледь стримувалася, щоб не вчепитися Соломці в пику, розуміючи, що він, використавши свої родинні зв’язки, попорпався у ґродській книзі. А там було чітко вказано, що її чоловік мав володіти млином до ласки військової, тобто доти, доки служить у Війську Запорозькому, і від податків звільнявся, бо збудував млин власним коштом. Одначе після загибелі Василя доля млина нікого не цікавила, і Марія спокійнісінько володіла ним, чесно сплачуючи всі покладені податки та розраховуючи при зручній нагоді отримати млин в оренду чи у власність.
– Що ж, почнімо, – гірко зітхнувши, мовив Пушкар.
Писар почав зачитувати скаргу. Марічка слухала і раз у раз кривилася, ледь стримуючись від заперечень. «…ніхто з Гориченків у війську не служить, а в оренду вдові Гориченковій млин на річці Рогізній ніхто не надавав. Отже, Марія, удова Васильова Гориченкова, володіє вказаним млином проти законів та звичаїв, тож прошу задля справедливості відібрати в неї млин та стягнути з неї орендарські мірки за всі шість років. Також прошу стягнути з неї вину панську та врядову. І смиренно прошу, пам’ятаючи мою вірну та сумлінну службу, надати вказаний млин в оренду до животно мені, покірному слузі Війська Запорозького, Климові Соломці», – так закінчувалася скарга.