Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 10

Пушкар метнув гнівний погляд на Клима. Але той не злякався, лише мило усміхнувся Мартинові, склавши губки бантиком, мовляв, а що я можу зробити, якщо воно все так і є?!

– Нехай принесуть ґродську книгу, – наказав Мартин.

– А хіба пан полковник не пам’ятає змісту свого ж універсалу? – вельми необережно запитав Климко.

Густі та сиві брови Пушкаря гнівно зсунулися, і він гримнув:

– Не мудруй мені тут і не вказуй, що я маю пам’ятати, а що ні! Я сам знаю, що мені треба робити!

Коли принесли книгу, Пушкар перечитав запис про злощасний млинок, а потім відклав її й знову почав терти очі та скроні. «Я мушу вчинити за законом! – думав він. – Господи! І чому вона раніше не випросила його собі в оренду?» Зітхнувши, він промовив:

– Опівдні я проголошу присуд. Ідіть!

Марічка нахмурилася, круто розвернулася та швидко вийшла із зали. Демко поспішив за нею. Соломка догідливо розкланявся перед суддями та шмигнув у двері.

Марія вилетіла з будівлі та зупинилася на ґанку. Було спекотно, і все живе втекло з широкого плацу перед ратушею. Лише Олеся та Левко, чекаючи на матір, сиділи в затінку від будівлі в товаристві Надії, вихованки полковника Пушкаря. «І що вона тут робить? Втім, яке мені до неї діло?! – подумала Марічка, байдуже ковзнувши поглядом по дівчині. – Господи, хоча б він не відібрав у мене млин! Боже, зглянься якщо не на мене грішну, то на моїх дітей! Матінко Богородице, заступись!» Жінка так нервувала, що не помітила, як засяяли очі Надійки, коли з’явився Демко. А той, побачивши її, аж загорівся.

– Мамо, а що ти зараз збираєшся робити? – вкрадливо запитав Демко.

– Куму відвідаю.

– А можна ми з Олесею та Левком прогуляємося містом? – ще більш вкрадливо запитав хлопець.

– Йдіть! – роздратовано відрізала Марічка та швидко пішла геть, не звернувши уваги на молодших дітей, які підійшли до ґанку.

– Невже Соломка таки відібрав млин? – запитала Олеся у брата.

– Ні, але й присуд полковник ще не виніс. Тому мама переживає! – зітхнув Демко. А потім покосував на Надійку, яка залишилася в затінку.

Олеся весело усміхнулася і прошепотіла йому у вухо:

– Вона сказала чекати на неї в гайку біля Полтавки.

– Дякую, сестричко! – вигукнув Демко, розцілував сестру й ледь не підтюпцем побіг геть від ратуші.

Надія трохи почекала, знемагаючи від нетерпіння, а потім підхопилася і, подарувавши Олесі вдячну усмішку, швидко пішла з обійстя.

– Куди це вона так швидко пішла? І Демко теж так швидко побіг, що й на мене уваги не звернув? – ображено запитав Левко.

– У справах, Левцю, у справах, – ухильно промовила Олеся і, щоб відволікти його, запропонувала: – Ліпше ходімо я куплю тобі бублик.

Левко одразу ж пожвавився та потяг сестру з площі. Олеся давно слугувала повіреною ще зовсім дитячого кохання брата й Наді. Проте власного кохання не мала. Вона помічала, що хлопці звертають на неї увагу, але це їй не лестило – жоден з них так і не зміг обпалити її серця. І до того ж Олеся була занадто сором’язливою, тому вкрай рідко брала участь в розвагах молоді. Соромилася навіть приятелів старшого брата, яких знала з дитинства і які, подорослішавши, дивилися на неї з захопленням та не гребували фліртувати.