Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 7

– Тебе Демко підіслав? – запитала Марічка, відсторонилася від дочки та гірко зітхнула. – А чи усвідомлюєш ти, донечко, як страшно втратити дитину? Ви не розумієте цього. Ви навіть не уявляєте, як я боюся за ваші життя! Твоє, Демкове, Левкове… Ви мене зрозумієте тільки тоді, коли у вас будуть власні діти. Я ладна своє життя віддати, лише б ви троє були щасливі. Тому не хочу, щоб Демко наслідував батька. Добре, що Левусь ще замалий і всі його мрії обмежуються лише ласощами!

– А чим же тоді Демкові займатися? Він же не може все життя робити те, чого хочеш ти? – сміливо запитала Олеся, ризикуючи отримати сувору догану, але мати лише усміхнулася.

– Донечко, сонечко ти моє, Демко змужніє і замінить мене в управлінні млином, а потім одружиться, і все у нього буде добре, – впевнено відповіла Марія, усміхнувшись цій щасливій перспективі. – І тебе теж видам заміж! І в мене будуть онуки! Господи, тільки б Соломка нам не нашкодив!

– Не нашкодить! Бог нас не залишить, – відповіла Олеся і знову пригорнулася до матері.

Марія обняла доньку та підняла очі до неба. Згадалося, як далеким весняним вечором з покійним чоловіком сиділи на цій самій призьбі та мріяли, як разом постаріють і бавитимуть онуків. Вони були тоді такі щасливі, сповнені надій і планів на майбутнє. А потім Василь пішов у похід. Повернувся лише Омелько і повідомив, що господар загинув. На очі навернулися сльози, і Марічка швидко закліпала віями, стримуючи їх, бо давно заборонила собі плакати.

– Знаєш, донечко, найгірше, що може трапитися в житті, – це смерть. Усе інше можна пережити, перетерпіти, можна пробачити всі кривди та відродити кохання чи довіру, але ніколи не здолаєш смерть, – задумливо промовила жінка. – Дай Боже, щоб ти ніколи не втратила близьку людину, Олесенько. Дай Боже, щоб тебе ця чаша оминула.

Але Марія побоювалася недаремно – ця чвара стала останньою краплею в чаші Соломкиного терпіння, і він вирішив ґрунтовно підійти до справи. Климко вже переконався, що жодними погрозами не примусить Марію продати млин, тож треба діяти по-іншому. Тому почав розпитувати людей, яким чином млин опинився у володінні Гориченкової удови. Йому розповіли, що вона, мабуть, отримала його у спадок від чоловіка, а може, діти успадкували – до пуття ніхто нічого не знав, окрім того, що у Марічки завжди все чесно, і робітники в неї порядні, працьовиті, і сама вона не хапунка і не прóйда.

Тоді Соломка зайшов з іншого боку – зацікавився питанням, як узагалі покійний Гориченко здобув цей млин. Чи немає тут якої лазівки? Так він і вивідав, що покійний Василь начебто отримав дозвіл від полковника Мартина Пушкаря. Та ще й вигідно отримав – жодних податків з млина не платив. А це вже було щось! Тому Соломка, використавши прихильність свого шуряка, який мав доступ до ґродської книги, попорпався у ній та дізнався відомості, що в корені міняли справу. І це відкриття викликало у Климка таке тріумфування, що він напився, як квач. А коли протверезів, подав на Марічку в суд, вимагаючи відібрати в неї млин та віддати йому.

Цю справу Клим вважав виграшною – у Марії не було жодних законних підстав на володіння, а в суду – жодних підстав йому відмовити. Тому в чудовий липневий день Соломка бадьоро дріботів до міської ратуші, де зазвичай суд Полтавського полку чинив розправу і де нарешті мала здійснитися його мрія.