Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 18

Додому Марічка повернулася з відчуттям досади. По-перше, їй чомусь було ніяково від зустрічі з Яненком. А по-друге, жінка інтуїтивно відчула, що він дійсно їй допоможе, але вона залишиться у нього в боргу, і ця обставина була їй неприємною. А ще десь у глибині душі заворушилося, мов гробачок, дивне вдоволення від того, що колишній залицяльник її не забув, згадував і не погребував підійти до неї, хоч вона й постарішала. Однак до вечора Марія вже заспокоїлась, а коли мирно вечеряла з Улитою, то в хату несподівано ввійшов Яненко. Старенька здивувалася, проте ввічливо запросила незваного гостя до столу. Павло відмовився, натомість попросив поговорити з Марією наодинці. Однак Улита й з місця не зрушила – не вистачало, щоб її з власної хати виставляв якийсь там київський полковник! Тоді Марічка з Павлом вийшли у сіни.

– Невже гетьман відмовив мені? – запитала жінка.

– Ні. Він навряд чи відмовить тобі – я розповів йому, як несправедливо вчинили з беззахисною вдовою зацного козака. Гетьман дуже обурився такою несправедливістю і бажає тебе бачити. Тому завтра підемо до нього разом. Слухай, Марічко, – вкрадливо заговорив Павло, – а чим ти мені віддячиш за мій клопіт?

– Тобто ти хочеш від мене грошей? – вигукнула Марія, зробившись багряною від обурення. «Отже ж я дурепа! – досадливо думала вона. – А ще раділа з того, що він мене пам’ятає! А він такий самий, як всі, – зажерлива корислива тварюка!» А потім сухо промовила: – У мене зараз немає багато грошей. Але якщо мені повернуть млин, то я обіцяю тобі, що… А скільки ти хочеш?

Павло аж фиркнув зо сміху та мовив:

– Мені не треба грошей, Марічко. Я хочу, щоб ти мені віддячила іншим.

– А чого ж ти тоді хочеш? – спантеличено запитала вона.

– Тебе, – лаконічно відповів Павло, пустотливо блиснувши очима.

Почувши це, Марія аж запашіла та вибухнула гнівом:

– Мерзотник! Ти вимагаєш від мене в обмін на допомогу стати твоєю коханкою! Так? – І замовкла, бо Павло похабненько захихотів.

– Ох, Марічко! Та мені таке й на думку не спало! – промовив він. – Ти вдова, і я вдівець, то чому б нам не одружитися? Нам же ніщо не заважає. Я саме це мав на увазі.

– Я вже застара для заміжжя! – манірно вигукнула Марія. – У мене діти є, і мені треба про них дбати, а не чоловіка собі шукати!

– Ой! Застара вона! Не прибіднюйся! – єхидно осміхнувся Яненко. А потім подивився на неї – сонце сідало, і його світло проникало в сіни крізь розчахнуті двері, а Марічка стояла навпроти дверей, і промені осяяли її, пофарбувавши обличчя в золотаво-рожевий колір.

Пам’ять повернула Павла в далекі дні молодості, коли вони теж ось так стояли при заході сонця. Тоді він освідчився їй, а вона відмовила, суворо заборонивши після цього навіть говорити з нею. Яненко зітхнув. «Та врешті-решт, чого вона ще й комизиться? Невже я такий бридкий їй навіть зараз, коли її чоловік давно помер? Але яка ж вона гарна! Господи!» – подумав він, а потім підійшов до жінки ближче та, дивлячись на неї згори вниз, палко заговорив: