Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 17

– Повдовіла я, – знехотя відповіла Марічка.

– Боже, яка сумна новина! – вигукнув Яненко, невимовно зрадівши, але зобразив співчутливу гримасу. – Царство небесне твоєму чоловікові! І земля йому пухом. Треба ж таке – я теж вдівець! А що ти тут робиш? Чого прийшла? Тобі, мабуть, до гетьмана треба?

– Угу.

– А навіщо?

– Це мої справи! – відрізала Марія, не бажаючи розповідати йому подробиці своєї біди. – Я ж не питаю, що тут робиш ти!

– Взагалі я перебуваю в милості у нового гетьмана, – байдуже зронив Павло. – Навіть товаришую з ним! Я ж київський полковник.

Марічка болісно скривилася, зрозумівши, що Яненко може їй допомогти дістатися до самого Виговського. Але їй так не хотілося просити в нього допомоги! Марія м’ялася, нервувала, розуміючи, що він помітив її небажання з ним спілкуватися і здогадався, що вона з’явилася сюди просити про милість, але не може пробитися до гетьмана, і що їй дуже не хочеться звертатися до нього по допомогу. Павло дійсно про це здогадувався і був радий допомогти, однак хотів, щоб Марія його попросила. Тому він ледь втримував усмішку, спостерігаючи, як вона вагається між необхідністю та гординею.

«А хай йому грець! Не буду просити!» – зло подумала Марічка, вирішивши розраховувати тільки на себе. Але потім згадала, що вдома залишилися троє дітей, майбутнє та добробут яких залежить від успіху цієї поїздки. І вони чекають на неї, сподіваються, що вона їх захистить. Тому, придушивши свою гординю, жінка заговорила:

– Павле, мені дуже соромно просити тебе, проте мені потрібна допомога. Проведи мене до гетьмана.

– Що в тебе сталося, Марічко? – запитав Павло. – Розкажи мені! А там подивимося, що робити.

Марія повідала йому про свою біду. Яненко уважно вислухав, а потім, трохи подумавши, сказав:

– Сьогодні йди додому, а я спробую сам переговорити з Виговським. Завтра чи післязавтра зайду по тебе, і ми разом підемо до нього – гадаю, що він не відмовиться тобі допомогти. Домовилися?

– А сьогодні ніяк не можна з ним поговорити? – розчаровано запитала Марія. – Я не хочу затримуватися в Чигирині. Мене діти вдома чекають.

– Май терпіння, – усміхнувся Павло. – До речі, у тебе є якісь папери на твоє майно?

– Ось цей універсал колись дав моєму чоловікові сам Пушкар, – відповіла Марія, подаючи йому згорнуті папірці. – А ось це присуд Пушкаря – я собі копію взяла. Негідник він! Відібрав млин і ще й вдавав, що йому мене шкода! Якби й справді було шкода, то залишив би його мені! Щоправда, це він порадив до гетьмана їхати.

– А де ти зупинилася? – запитав Павло, передивляючись папери.

– У вдови Кравцової, яка мешкає поруч з брамою у нижньому місті. Вона колись знала моїх батьків, тому не відмовилася прихистити мене. Не жити ж мені у шинку!

– Добре, я спробую тобі допомогти. І залишу ці папери у себе. А як треба буде йти до гетьмана, то зайду по тебе. Тож чекай на мене, моя голубонько! – вкрадливо промовив Павло, чемно розкланявся та пішов.