Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 16

Проте Марію чекало гірке розчарування – діставшись до гетьманської резиденції, вона дізналася, що сьогодні Виговський не приймає прохачів. І завтра теж! Однак її це не засмутило – вона не збиралася зупинятися ні перед чим та вирішила неодмінно дочекатися гетьмана біля воріт. Має ж той колись вийти з дому?!

Так тупцюючи вулицею, Марія помітила, що на неї задивився один чоловік, який щойно вийшов з гетьманського обійстя. Вивчав її уважно, не зводячи очей. Придивившись, Марічка впізнала його й ужахнулася – і треба ж було зустріти саме його в такий зовсім незручний час?! От вже ж недоречна витівка долі! «Чи зурочив мене хто, що останнім часом так не щастить?!» – подумала вона й вже хотіла втекти, коли чоловік наздогнав її та безцеремонно вхопив за руку.

– Навіщо тікаєш, Марічко? Невже так сильно не рада мене бачити? – насмішкувато запитав він.

Марія кисло усміхнулася йому, ховаючи очі та намагаючись вирвати свою руку з його долоні. Але він тримав її міцно. Зрозумівши, що подітися нікуди, вона вирішила відбрехатися:

– Дивно, що ти, Павле, впізнав мене після стількох років! Я от не впізнала тебе. Та й згадала, що маю одну важливу справу, тому й хотіла піти. Пусти мене, я кваплюся.

– Не впізнати тебе я не міг – ти анітрохи не змінилась за ці роки, моя красуне. Хоча й стала старшою, трохи справнішою, ніж колись була, а твої очі вже втратили ту дівочу безтурботність і пустотливість, якою колись сяяли, наче дві зірочки, – незворушно промовив Павло, міцно, але ніжно утримуючи її долоню. – Натомість у твоєму погляді стільки настороженості та зацькованості, немов ти від кожного зустрічного очікуєш образи чи підступу. Навіть від мене! Але попри ці сумні зміни ти все одно та сама Марічка, яку я колись так гаряче кохав, про яку так мріяв і яка, на жаль, дісталась не мені, – скрушно закінчив він, явно дражнячи її.

– Красненько дякую за такі лестощі! – обурено вигукнула Марія, бо ці слова різонули по чутливому місцю, та зі злістю вирвала свою долоню. – Сподіваюся, ти нарешті зрозумів, чому я дісталася не тобі? У тебе немає ані тактовності, ані скромності! Так, я постарішала! Але ти теж не молодик і не красень, а шкарбун! Дозволь мені пройти!

Павло весело розреготався та знову вхопив її за руку.

– Не йди! І не сердься на мене, Маріє. Я ж пожартував! Насправді я дуже радий тебе бачити. І після стількох років ти така сама вродлива, як і в юності. Присягаюся! Ліпше розкажи мені, як ти жила всі ці роки? Як твій чоловік?

Марічка зітхнула. Річ у тім, що це був Павло Яненко-Хмельницький, племінник покійного гетьмана та її колишній залицяльник, який палко упадав за нею в молодості, тоді як вона не помічала нікого, окрім покійного Василя. Після її заміжжя Павло погорював, посумував та й одружився з іншою – треба ж було якось власне життя влаштовувати. Іноді згадував її, проте не часто, не бажаючи краяти серце нездійсненими мріями. Однак нині, коли Павло знову побачив колишню любку, то аж загорівся, наче й не минуло стількох років.