Читать «ЛЮБА-ЗГУБА» онлайн - страница 16

- Веселитеся, діточки, - питають, ідучи попри нас, - веселите?

- Благословіть, отче! - каже Василь, знявши кучму (бо в нас, знаєте, ходять молодий і дружби в кучмах, не в кресаках), а сам так і сплакав.

- А чого ж бо ти, серце? - стали панотець голубити, а нарешті додали жартом: - З веселими веселися - не журися! Господь наш Ісус Христос сам так робив, так і ви, діточки: веселіться, доки ще весело. Господь Бог недурно дав і весну, і молодість, і утіху, і скрипки, і пістолета нарешті - все то Бог дав людям, не хто.

- Правда, панотче, що Бог! - утяв Василь, а сам так і повеселів. - Він дав чоловікові для його заходу і веселість, і скрипку, і пістоля, лиш аби знав він, коли чим орудувати.

Може б, панотець були дечого, май, сказали, бо вони дуже любили з парубками бесідувати та їх правди Божої учити, але ніяк було, бо повибігали всі з хати, вхопили панотця нашого любого на руки та понесли за стіл, - такий се панотець в нас були. Тут приймилися зараз за діло: помолилися Богу, прочитали, що вже там треба було, заручили молодих, та й не цуралися з ними повечеряти; такі се в нас панотчик не горделиві були - не так, як тоті нові панотці, що лишень що зо семінарії повилазять, а тут уже й Бога не хотять знати, не так, аби вони з нами, простими мужиками, жили.

Гості вечеряють, музики пригравають, дружечки приспівують, стара Слижиха не пам'ятає з радіщ, що вже робить; ми надворі в одно й одно так і гримаємо з пістолет, що аж шиби в вікнах на дрібні кавалочки потріскали - так і дзвонять, сиплючись по камінню, - а Василь каже до мене:

- Тепер же, братчику мій сердешний, будуть зараз молодих виводити надвір гуляти. Скоро вийдуть - стрільмо ж два набої нараз, нехай буде братчикові мому да на славу!

- Та чого ж бо ти плачеш, Василю, уже сього вечора другий раз?

- З радіщ, Юрійку! Ти не знаєш, як я свого брата кохаю.

- Та чого тобі плакати? Але говори я, та не ладуй! А тут староста, чути, вже й просить з-за стола.

Ладує Василь, ладую й я, як мали бесіду, але Василь, бачу, інак собі тоді ладував. От слухайте лиш. Ступає молодий через поріг, а тут їм таку вже дорогу підклали й устелили... Грим!! - раз і другий, Ілаш лиш повалився Калині у ноги, а Василь - мені: ні пари з уст, а кров так косицями і грає - геть мені мою рантухову сорочку оббризкала.

Молода зомліла. Брат імив Ілаша на руки, та лиш вдарився у стіну головою; а я знов пустив боржій коня - та до Василя: ні рушиться - куля пішла право крізь серце.

Я витяг йому боржій хустку з-за ременя, що йому сестра передала, та й заткав боржій рану. Чи віщувала, варе, моя сестричка, як сю ширинку коциками угорськими та леліточками дорогими вишивала, до чого вона придасться? Не знаю. Я й раз питався, але вона мовчала та... в'яла. Як та квіточка без сонічка, в'яла любка моя, душечка моя, аж доки не зов'яла.

Калину понесли більше умерлу як живу в кліть. Дівки повтікали куди котра; панотець розважали тітку, кілько могли; а парубки зробили ноші з зеленої смеречини, зложили на ній обох братів та понесли в Довгополе.