Читать «ЛЮБА-ЗГУБА» онлайн - страница 15

Юрій Федькович

- Що тобі, Василю? - став я питати. - Чи тобі що не лихо?

- А чого ж би мені лихо, - мені добре, дуже добре.

- Так чого-сь так почорнів відразу?

- От не видиш; вечір, а тобі здається, що я почорнів.

А від так знов каже:

- Ні за чим мені вже так не банно, як за комо кресанею.

- Або з твоєю кресанею що? - питаю я. - Чи не потер лиш де когути?

У нас, знаєте, носять на кресанях дорогі угорські когути, та тому я його й питав.

- Ні! - каже, а сам так красно, трошки гей крізь плач, говорить.

- А покажи-ко мені твою кресаню, - став він мені по часові казати, - най виджу, чи ми однакі голови маємо.

Я йому й подав.

- Однакі, - каже, потрібувавши зо два рази, та й віддав мені її назад. - Якби я загиб, то не відказав би свою кресаню нікому, як лиш тобі.

- А ніби й я так не зробив би? - кажу.

Коли б я міг був розуміти, проти чого він тото говорив! Хто був би навіть і на гадку собі наволік?

- А чули, - став Василь на парубків покликати, що в боярах були, - чули, як ми з Юрієм помінялися?

- Як там, як? - стали гуртом питати.

- От так, - каже Василь, - що якби я борше вмер, то лишиться моя кресаня йому, а якби він, то його мені. Чули?

- Хіба що так! - стали другі парубки сміятися.

- На старощення їдуть, а за відумерщину говорять.

- Ближче д' хресту, як д' Різдву, - каже Василь, та й мало що й говорив сього вечора більше. От їхав собі латир мене та сумував. Хіба тільки, як я хотів під'їхати ід другим парубкам, щоби з ними балакати, так він мене й кличе:

- Їдь зо мною, бо мені скучно без тебе.

От так переїхали ми майже цілу дорогу.

VII

Стали ми нарешті і в Яблониці. Тітка приймала нас так, - дай Боже, аби усіх добрих людей так приймали! Та й було чим приймати: стара собі була багачка на все село, а мала лиш одну доньку та одного сина - тільки в неї і дітей.

Горілка стоїть перебоями - куди повернешся, в хаті світло на всі боки, а по дворові горять величезні смоляниці так, що аж небо почервоніло. А гостей, гостей! І в хаті, і в хоромах, і на дворі, і в сутках, навіть і на гостинці стояли деякі, що не мали де поміститися на обійстю, - бо кождого, знаєте, кортіло подивитися, яке старощення справить стара Слижиха своїй дочці.

За столом сидить Калина зо своїми дружечками. Молодого посадили з братом та боярами коло неї; музики грають - було щось аж шість скрипників та два цимбалісти, усе вижницькі. Дружечки співають, а я стою з Василем серед двора перед вікнами та тримаємо коні: він тримає коня пана-молодого, а я старшого дружби (ніби братового), бо в нас, знаєте, така вже установа, - але коні не ржуть вам, ні! Аж страшно якось слухати. Але не конче їх було й чути, бо парубки, що були в старощенні, не гримають вам з пістолет, ні! Одні з хати крізь вікна, а ми знов відси, знадвір'я, - аж гори відзиваються, таке гримаємо! А музика в хаті не тужить, ні! - аж мороз іде тілом. А Василь позирає лиш крізь вікно на Калину та ані словечка аби вам до кого заговорив, а сам то почервоніє, то побіліє, то аж почорніє.

Прийшли й панотець, сиві-сиві як молоко, а борода понижче пояса.