Читать «Ловець орлів» онлайн - страница 6

Їхали цілу ніч, а над ранок зупинилися в глибокій гірській долині. Залишивши тут своїх коней та речі, рушили далі вздовж схилу гори. Вдосвіта ми підійшли до пуебло тева. Тоді мій батько сказав голосно, щоб усі чули:

— Старі, жінки та діти, поховайтеся в кущах і дивіться, як ми, чоловіки, розбиватимемо цих землеробів тева! Ми зійдемо вниз до кукурудзяних полів і причаїмося в траві, а коли люди вийдуть на роботу, ми нападемо на них, переб’ємо всіх і увірвемося в пуебло. Як тільки ми заволодіємо пуебло, я піднімуся на дах будинку і махатиму ковдрою. Тоді біжіть усі до мене і розбирайте багатства тева. Вперед!

Було ще темно, і невдовзі воїни зникли з очей. Жінки та діти розбрелися схилом і поховалися в Кущах. Мати повела Самотнього Шпиля і мене на схід, шукаючи місця, де б сховатися. Після довгих пошуків вона зупинилася під невисокою скелею. Забрівши у густий чагарник, мати посадила нас біля себе і почала молитися за батька.

Бліде світло ранку розсіяло нічну млу. Небо забагровіло, і ми виразно побачили внизу пуебло тева. На даху одного будинку в східному кварталі стояло троє чоловіків. Більше ми не побачили нікого. Мати здивувалася, чому жінки тева не йдуть по воду до джерела. Ми прикипіли очима до кукурудзяних полів, відгадуючи, на якому з них батько. Зійшло сонце, вище і вище здіймалося воно над горизонтом, а в пуебло, як і досі, не видно було жодної людини, окрім тих трьох чоловіків на даху будинку. Мати ще дужче розхвилювалася й не могла всидіти на місці.

— Вашому батькові загрожує велика небезпека! Це я знаю напевно! — повторювала вона раз у раз.

Раптом тихе пуебло ожило. Троє чоловіків на даху, повернувшись на схід, закричали, замахали ковдрами, і за їхнім сигналом загін воїнів виступив із лісу на східній околиці селища й рушив до кукурудзяних полів; водночас із пуебло вийшло ще кількасот воїнів і попрямувало до полів із заходу. Замість трьохсот чоловіків із пуебло Валатоа, з якими мав намір воювати батько, проти нього виступили всі воїни семи пуебло племені тева. Пролунали гучні постріли, і враз почулися зойки людей, що вмирали там, на зелених полях. Ми бачили всюди воїнів, які вбивали один одного. Батькові воїни почали тікати хто куди, а тева переслідували їх, нікого не щадили. Втікачі видряпувалися схилами гір. Тоді й ми схопилися на ноги.

— Що мені робити, що мені робити з моїм немічним хворим хлопчиком? — бідкалась мати.

Помітивши отвір унизу в скелі, вона кинулася туди, звелівши нам бігти за нею. Це була вузька, неглибока печерка, в якій лежало сухе листя, хмиз, трава, назбирані сімейством пацюків. Мати хутко вигребла трохи того сміття й звеліла мені та братові залізти в, печеру, а потім притрусила нас тим хмизом. Нам сказала, що вона заховається десь поблизу. Самотній Шпиль почав благати її не покидати нас і заховатися в печері.

— Не можу! Для мене нема місця, — схлипуючи, відповіла мати.